Розділ 7. Питання без відповідей

Я колупала гречану кашу з домашньою ковбасою. Бажання піднімати ложку не було від слова зовсім. Попри гарний відпочинок після важкої роботи, їжа не лізла. Може то така побочка від настійки? Порекомендую її Аліні, вона часто скиглить, що поправилася. Я кажу — треба менше сидіти у “Марії”: солодке радує душу, але в таких кількостях шкодить тілу. Не хоче зі мною займатися спортом, то нехай хоч бажання запихати у себе їжу контролює.

Бабуся була на своїй грядці з травами. Пішла туди зі сходом сонця, прихопивши мою грілку. Саме пропажа кота, точніше, його тепла, збудила мене.

Чи то я уже була така виснажена, чи то бабусине чаклунство діє — цієї ночі сни мене не діймали. Чорнота, у якій я пробула всю ніч, приємно освіжила, та чуйка говорила, що з від’їздом із села усе повернеться до початку.

Миску прийшлося відставити. Ковбаску сховала у долоню — накормлю кота за добру службу вночі. А кашу і свині з’їдять.

― Що ти, онуцю? ― бабуся стояла на грядці в позі “зю”. Вчорашнє зелене вбрання вона змінила на чорну довгу спідницю для роботи та бордовий кафтан. Хустку бабця теж зав’язала іншу, не таку святкову. 

― Поспала. Поїла. Дякую. Навіть не знаю, за що тут братися, ― обвела поглядом двір. ― Усе як треба.

― То ідемо до комори, треба трави вимочити.

Плетений кошик був повний квіточок, стебелець, корінців. Зі спостережень, я знала, що кожна травинка має свої цілющі частини, і збирати їх теж треба вміти — що ножем підрізати, а що тільки руками зірвати, одні люблять ранкову росу, другі - підсилюють властивості у певні фази місяця. Деяких достатньо від землі витрусити, а іншим дорога під стелю тільки після полоскання. 

У бабусиній коморі місця вистачає для усього. Тут в один момент може стояти і квашанина у високих бочках, і запаси консервації, і скриня, доверху повна корму для курей. Найбільше місця займала купіль. 

― Бабуню, то увесь кошик сюди висипати?

Я пройшла вглиб комори до великої миски, наповненої водою.

― Постривай-но. 

Старенька підпалила свічку і зачинила двері на засов. У жовтому теплому світі її зелені очі палали смарагдами. 

― Маю тобі щось розказати. Тут нас ніхто не почує — трави і обереги відведуть.

Я засміялася.

― То ти від приблуди утекла? Та хай чує, він хіба іншим котам нанявчить.

― Є вітер, Соломіє, він знає багато таємниць і розносить їх по світу.

Довелося поставити досить важкий кошик на підлогу — такі вступи до швидких розмов не призводять.

― І що я маю почути?

Глухий звук удару підсвічника об дерев’яну стільницю пролунав загрозливо. Бабуся дивилася на мене тим поглядом, і щось у мені обірвалося…

― Слухай уважно, Соломіє. Кров не водиця, доню. Ти — моя плоть, продовження роду знаного у зміненому світі. Не силою своєю, а віданням. Багато років ми землі і людям добро несли, та на мені прийде кінець тому служінню, то буде мій гріх і провина. Та є в тобі і інша кров, і у ній щось спить, чого я не смію назвати, бо то є таїна і доля твоя, а де ти її знайдеш мені не судилося бачити ні на цьому світі, ні на тому. Тож не дивуйся, як кров не раз казатиме тобі, що ти інша, бо то є правда і закон, вищими силами писаний.

Я слухала бабусину сповідь, затамувавши подих. Відчуття безвиході звивалося у грудях змією: поворухнешся — і вкусить, ужалить душу, пустивши туди отруту сильнішу, ніж ту, що зараз починає помалу точити мене. 

Бабуся задмухла свічу і підняла засув. Видно, ті слова, що були лише для моїх вух, закінчилися. Лінію захисту можна розірвати.

― То було тобі моє вибачення і настанова. А тепера прийми моє бажання завітне. Як прийде моя година, дитино, не плачте з Юліаною довго, бо все, що смертне, має у землю піти, як дитина моя, і мати моя, і багато тих, хто є, були, і будуть. На роковини посадіть у головах свириду*. Нехай коріння її п’є землю, в якій спочиватиму, а душа моя із вирію до вас співає стеблом її. Буде той день, коли доведеться тобі обирати стежку. Не лякайся тієї, що поведе крізь темряву. Тримай у серці своєму світло, бо не кожна темна дорога веде до загибелі, та й не кожна світла — до добра. А свирида нехай цвіте. Бо доки білий повертатиметься на гілля— ти не забудеш, звідки прийшла.

Скільки я просиділа у коморі наодинці — один бог знає. Чи вищі сили. Чи ще якась кікімора болотна… З губ час від часу зривався нервовий смішок як відповідь невеселим думам. Самоіронія — моя улюблена зброя, щоб побороти внутрішні протистояння.

Спина притулялася до холодної стіни, крізь тонку тканину теніски я відчувала ребрини колод, з яких складалася хатина. Серце, що калатало як відбійний молоток, уже зараз заспокоїлося, і я впала у якийсь непритаманний мені стан анабіозу. 

Змінений світ? Щось спить у крові? І давно — спить? Чи недавно вилізло? Якщо щось знаєш, то навіщо говорити загадками! І так легко говорити про смерть. Свою смерть! 

Що робити? Що думати? Що відбувається взагалі? Що це за бісовий набір слів я почула щойно? Ні, це не правда. Це якийсь розіграш, або, найвірогідніше, старечий маразм. Ми ще з мамою раділи, що бабуся у такому віці, вісімдесят шість років як не як, і при здоровому глузді. А ні, і до неї добралася та страшна недуга. Говорить тут всяке. Або гірше — напоїла мене настоянками, дала якусь траву з собою носити, а то блекота яка чи дурман виявився…

Хвиля дурноти підскочила стравоходом. Я ледь встигла вискочити на подвір’я, під найближче дерево, як мене почало вивертати. Спочатку виходив неперетравлений буряк — привіт борщ. За третім разом уже тільки жовч. Після кожної порції у роті стояв гидотний кислий присмак, а з очей текли непрохані сльози.

Я стояла, упершись в дерево однією рукою, друга тримала волосся на потилиці, щоб менше лізло. Коли більше не було чому виходити, я пішла до колонки, умитися і прочистити рота. 

Бабуся знову сиділа на лавці, убрана у зелене і жовте, і гралася травинкою з котом.

Чорт, ніби нічого і не було! Не так має себе вести людина, яка щойно вивалила на іншу прірву абсурдної інформації! І заповіт. Чудове завершення чудових вихідних! Добрий день, дайте мені зворотній квиток, будь ласка. Куди? Та десь в годин шість назад, коли я не могла у себе впихнути і одну ложку тупої каші, але була щаслива у невідомості!