Розділ 6. Стиглі трави

Пробудження було… різким і супроводжувалося звуками ремонту. Ранковий привіт від сусідів.

А щоб їх! Я майже зрозуміла, як пройти крізь ті двері! 

Код злому не був таким складним. Блукання примарою у маєтку п’яту ніч не залишало іншого шансу, окрім як завчити нескладний сценарій сну. Залишилося увійти в той переломний момент, що зміг би порушити розвиток подій на мою користь. 

Як і очікувалося, у прохідних кімнатах відповіді не було — до самого саду тіло не могло зійти з маршруту ні на міліметр і зупинитися теж не було дозволено. Лише наближення до дверей у воді, фінального боса підземелля, знімало обмеження з власної ініціативи, і то в межах чаші з водою. 

Я стояла перед Темрявою найдовше, видимий крізь стелю місяць зазвичай перетинав пів неба і починав рух вниз, до горизонту. Сидячи думалося краще, тож замість вертикального споглядання, я занурювалася у воду. Усе одно не намокну. 

Плесо залишалося непорушним увесь час.

Ця перепона тут не просто так. Зуб даю, що моя задача тут — минути Темряву у рамі і вийти з іншої сторони, де б вона не була. Питання у тому, як це реалізувати — невідомого походження пітьма лякала, тож підходити до неї ближче бажання не було.

А може це і є відповідь? Деяким квіткам для того, щоб розпуститися, потрібен був дотик. А деяким воротам, щоб відчинитися — слово*. Тоді пора вмикати природну нахабність, що інколи здатна витіснити інші риси характеру.

Кілька кроків до останньої перепони на моєму шляху до відповіді були нервові. Я думала, що даремно взагалі вирішила діяти. Ну, походила б ще трохи, усе рано чи пізно закінчується, і цей сон теж.

 Переборюючи страх, я наблизилася до чорної завіси на відстань витягнутої руки. І градус напруги змінив свій напрям — тепер Темрява не відштовхувала, а притягувала, манила підійти ще ближче, щоб між нами залишився лише подих… Торкаючись суцільної завіси прозорою рукою, я відчувала задоволення. Субстанція під пальцями тремтіла та обвивала простягнуту до неї кінцівку, лащилася кішкою у відкриту долоню, аж раптом… Мене струсило, ніби у русі переміщення, вибивши повітря з легень. Наступної миті я отямилася у ліжку.

Крізь щілинки в тонких фіолетових фіранках пробивалося сонечко, танцюючи на обличчях акторів “Гаррі Поттера” з плакатів, що висіли над ліжком. Запахи та звуки маминої присутності у квартирі наповнювали простір — на кухні готувався сніданок, пралка заходила на високі обороти для віджиму. 

Перфоратор завивав нйбільше. Спочатку зліва, а потім зверху, знизу, справа… Вони подуріли? Одночасно починати ремонти у всіх квартирах? Що це за велике переселення народів?

Я виявила себе розкритою — покривало лежало піді мною, а подушка зберігала прохолоду вечірнього вкладання. Права рука тягнулася до стелі в останньому жесті зі сновидіння, і шкіру, де торкалася Темрява, поколювало.

Добрий ранок, прокинься і співай. І гімном сьогоднішнього дня буде “What’s Up, People?!”**.

Стрілки настінного годинника стояли майже перпендикулярно — ранок наближався до позначки дев’ятої години. А автобус на Скиглин відправлявся з автостанції о 9:45, і наступний був уже після 12.

Швидкість світла ніщо в порівнянні з моїм темпом збирання. Я подякувала вчорашній собі, що таки не полінувалася сходити у душ, бо зараз на бовтання під водичкою часу не вистачало.

― Маам, ти до бабусі не хочеш? Бо я вже біжу на ранковий рейс. Ой! 

Наловила гав, що матері рідної не почула. 

― Обережно, ― мама зачиняла двері до ванни, дивилячись, як я тру лоба. ― Я сьогодні ургентна, а на завтра маю плани з твоєю хрещеною.

― Ну, шкода. Тоді я передам привіт бабусі від тебе. Даси трохи грошиків на ківі та мівіну? На проїзд я маю.

Доки я натягувала кроси на порозі квартири, мама повернулася з гаманцем. 

― Ти головне не здурій у цьому царстві ремонту. До речі, а що взагалі трапилося? 

― Та я знаю, більшість із тих квартир давно нежилі, то і нема в кого спитати. А працівникам все одно, на кого працювати, аби потім оплатили.

― І то правда. Ну що, ― я поцілувала маму у підставлену щоку, ― я побігла. Постараюся передзвонити від сусідів коли приїду. 

― До завтра, Солю.

Старенький пижик з небезпечним скреготом скакав по ямистій дорозі. Людей в Скиглин та інші села по маршруту зранку їхало не так і багато — основний потік бажаючих прокататися до міста припадав на сьому та одинадцяту ранку, а от виїхати з міста додому було найважче саме після обіду, коли приїжджі починали залагоджувати справи та повертатися додому.

Дядько Сергій, незмінний водій раритетного автобуса, був радий мене бачити, аж витягнув підпаленого цибака з рота, коли я з’явилася на посадочній платформі запихана та замилена. Зважаючи, що цей рейс мав бути майже пустим, то місць було до кольору до вибору, та мені перепало найкраще із можливих — відразу біля водія. Знаємо ми чого, знаємо — дядько Сергій любив поговорити.

За легкою бесідою час пройшов непомітно. Я сміялася з дядькових байок про життя у селі. Та найбільш колоритно він розповідав про легендарну сварку двох сусідок, баби Раї та баби Пріськи, що уже тридцять років не можуть вирішити — чиє кутє перше вгризло квочку раніше. За цей час вже і головних підозрюваних не було живих, а пристрасті не вщухали.

Я витирала сльози сміху. 

― Ой, дядю, ви вже як скажете, то я витримати не можу. 

― Соломійко, ти б частіше з того города вибиралася. Та навіть повітрям чистим подихати. У нас нема тих машин багато, все коні та вози. До землиці ближче, городина смачна. Бо бліда якась.

Турбота у голосі дядька була щира і не змінювалася роками. 

― Так склалося, дядю, в селі добре, та у місті перспектив більше. Світ потрохи змінюється, з’являється все більше мозковитих, а не рукастих. 

Дядько скосив поглядом у мою сторону, дістаючи мнуту пачку із кишені сорочки. По салону відразу ж потягнуло смердоттям.

― Воно то так, дитино. Та хіба ж то мозковиті? Язикатих стає більше, то так. Але ж язиком ворочати то не мішки таскати. А простий нарід переводиться. Скоро по селах зовсім молоді не буде. Хто стане до плугу чи до коня? Поле любить роботу, коли землю шанують і доглядають. Тоді вона дарує свою силу людям…