Розділ 5. Нормальна

Сьогодні четверта ніч, коли мене турбує один і той самий сон.. Він не страшний, але виснажує не гірше підйому на Говерлу, а зранку після пробудження тіло ще довго переживає відголос ночі.

Усе починається у великому залі. Я зʼявляюсь там нізвідки — пікірую зверху, не втрачаючи прозорість навіть з наближенням долівки. І коли блискучий паркет стає мені опорою, я кішкою приземляюся на нього, не здіймаючи і шелесту. Дзеркальна стеля тисне, та себе у ній я не бачу. Це означає, що я лише безтілесна тінь? Зʼява? Привид? Під стелею висить величезна сучасна кришталева люстра, а на стінах без вікон видно тримачі для канделябрів — тутешні жителі не цураються електрифікації, але й досі не відмовилися від свічок. Повітря тут має бути важке, через недостатнє провітрювання, та мій ніс не вловлює жодних запахів. 

Не знаю, для чого я тут, залишається довіритися тілу, яке чомусь знає дорогу краще за мене. 

Прямо переді мною є вихід. Минаю його і опиняюся у довгому коридорі. Внутрішній компас каже, що моя ціль знаходиться трохи далі, прямо і направо, через камінну і їдальню. Тож я урочисто, без поспіху ступаю вздовж низки ходів до інших кімнат, щоб увійти до мисливської. Не в курсі, чи правильно так називати місце зберігання зброї для полювання та різні опудала, та я була б рада спалити цю кімнату до останньої дощечки на підлозі, так мені шкода убитих тварин…

У стіні справа, під особливо жахаюче прекрасним трофеєм у вигляді голови Білого Оленя, я знаходжу таємний лаз, що веде до монументального приміщення — зимового саду під заскленим куполом.

Крізь прозору стелю видно місяць. Та це не єдине джерело світла у затишку невідомих мені дерев — деякі з них випромінюють холодне сяйво, а на острівцях бруківки, розкиданих то тут, то там серед трави, стоять великі металеві тарелі, наповнені палаючим вугіллям. Червоне та блакитне борються за панування тут, і я би сто раз подумала перед тим, як закладатися на переможця. 

У центрі саду виблискує ідеально кругла кам’яна чаша діаметром метрів чотири з викладеними декоративною мозаїкою бортиками. У ній стоять найзвичайніші двері, і їхня присутність геть не вписується ні в місцевий ландшафт, ні у логіку. Хто будує щось таке посеред кімнати? 

Підходжу ближче, занурюючись прозорими щиколотками у воду. Знову — ні шелесту, ані кіл… 

Та на цьому моя подорож не закінчується. З першим доторком ніг до дна два полотна розділяються посередині й широко розчиняються в обидва боки. Неочікувано, та по той бік рами немає саду, бо Темрява, жива, клубочиста, переливається між стійками і слугує непроглядною обороною для погляду. 

Мені потрібно далі, за межу темноти. Та єдине, що можу — грати у дивоглядки. Я дивлюся на Темряву, а Темрява — у мене, аж поки будильник повертає мене у світ без ілюзій.

Тому першу пʼятницю вересня моє лице зустрічає зомбічно — сірі тіні під очима, червона сіточка судинок на білку, неприродного землистого кольору шкіра, сама я кудись бреду і огризаюся. Удома від мого настрою ці дні героїчно потерпали вазони, а у школі чи на вулиці не зупиняла навіть привита мамою чемність — варто було зачепити мій спокій не в той момент, і люди чули про себе багато нового. У фразах я стримувалася, та інтонація… 

Моє теперішнє безсилля роздратовувало. Після усіх потрясінь понеділку було б добре відкрутити літо назад і знову відпочивати три місяці, а не терпіти ось це все…

Сни не лякали. Вони виснажували, бо зранку я прокидалася такою втомленою, ніби взаправду впродовж ночі крокувала безлюдним будинком, а не лежала на власному ліжку. 

Я пробувала бідкатися Аліні. Та розводила руками і пропонувала розповісти мамі, може змилується і припише які таблетки. Маму хвилювати не хотілося, а ось до Нестора в медпункт звернутися ніщо не заважало — мій недосип створював проблеми навчальному процесу. І моїй репутації.

― Скажімо так, це проблема не фізичного плану, ― вислухавши мене, лікар розвів руками. ― Це більше психологічна, ем, нестабільність. Тому я, як шкільний лікар, нічим допомогти не можу. Хіба дати аскорбінку, порекомендувати чай з меліси, фізичне навантаження…

― Аби не активоване вугілля.

Я колупала дірку в кушетці вказівним пальцем задля заспокоєння.

― І що мені робити?

Голос звучав так жалібно, що я сама себе не впізнала…

Набагато пізніше, я розказувала, що то мої сумні очі дозволили отримати одну із найкращих порад у моєму житті…

― Якщо правильно — звернутися у лікарню, по направлення до спеціаліста. Здати аналізи, оцінити ризики… Або з мамою знайти психолога. Тільки до шкільного не йди, вона ще те патякало. 

― Так, ― мене перекривило. ― Я вже це проходила. Три роки тому. І це був неприємний досвід. Лікарю, а що ви порадите особисто? Якщо зняти халат і ви будете просто Нестор?

Чоловік задумався. Я сподіваюсь, над відповіддю, а не над тим, як викинути мене геть з кабінету, бо якщо я вже пересилила себе і прийшла до незнайомця…

― Якщо ти хочеш пораду від друга, то, панночко, це ж очевидно: тобі потрібно знайти можливість вийти із системи. А найкращий спосіб — зламати сталий сценарій сновидіння…

І от лежу я на парті — уже другий урок — намагаюся осягнути свої перспективи. Як можна хакнути власний сон? Це яку ж таблетку треба прийняти — синю чи червону… Морфіусе, досить від мене утікати, бо ще кілька таких днів і мені допоможе хіба гордонівська пірамідка…

Я безсильно підняла голову з парти. 

― Убийте мене хтось, я хоч висплюсь.

Аліна лупнула на мене з-під лоба фірмовим поглядом “який-сором-пані-староста”.

― Можливо, це тебе порадує, але ти не одна така, смертельно втомлена.

― А хто ще? 

Я заозиралася на усі боки.

― Дивись туди, під стінку.

Через ряд, на такій же останній парті, у позі, що повторювала мою, лежав Лев. Він спав на портфелі, і навіть не реагував на шум у класі. Ну-ну, я хоч і не мала багато часу спостерігати за ним ці дні, але усе одно бачила, чим він займався.