Розділ 4. Помилка

Свідомість повернулася несподівано, разом із різким затхлим запахом розчину аміаку. Гидотна штука.

― Приберіть, бо зараз бекну.

― О, вона знову з нами. Панянко, хто ж так лякає друзів?

Коли відкрила очі, виявила себе у медпункті. Я лежала на кушетці, а замість медсестрички Юлії, що радо допомагала стражденним активованим вугіллям незважаючи на суть звернень, наді мною схилився молодий незнайомий хлопець, що якраз і тримав відкупорену баночку з нашатирем. Карі очі, звичайне русе волосся, зібране у акуратний хвіст на потилиці, худорляве обличчя. Таких зараз ходять тисячі на вулиці. 

У склі білих металевих стелажів з різного роду медичним начинням відбивалося світло люмінесцентної лампи, що додавало неприємних відчуттів. Щойно вдихнутий спирт відбив чутливість носа, але вуха чули рух за ширмою. 

Як на диво, ноги і руки були цілі, хоча я розумію, що після падіння залишитися неушкодженим важко. Ну, зате весь удар прийняла голова, правда, лоб не болів, сама макітра — теж. А ось всередині черепної коробки неприємно гупало. Думаю, то заслуга дзвоника — якщо слухати його не у класі, то дійсно може оглушити.

― А хто ви?

― Досить дивне питання з огляду на те, де ми зараз є.

Добродушний медбрат закупорив ненависну баночку і поставив її на столик обабіч. 

― Юлічка попросилася у відпустку, то я її заміняю. Я Нестор.

― А далі?

― О, ― усмішка чоловіка мігрувала з його тону і на обличчя, ― не такий я старий, щоб було далі.

― Несторе, з Соломією усе добре?

З-за ширми з’явилося занепокоєне обличчя Аліни.

― Так, зараз тільки панночка мені скаже, чи нічого не болить, і я відпущу вас.

― Все добре. То я вільна?

Щоб підтвердити свої слова, я легко піднялася на ноги — взуття з мене не знімали, то і потреби нахилятися не було. Кілька рухів руками, і мій одяг вже нікому не скаже, що я валялася у відключці у медпункті.

― Так, ― ошелешений моєю спритністю, Нестор здивовано підняв брови, ― я би дав вам на всяк випадок таблетку від болю, але ще не зробив приготувань для видачі. Тож пообіцяйте, якщо вам буде боліти голова, звернутися на швидку, добре? Ваші однокласники казали, що ви втратили свідомість коли були наодинці, то точно не можуть повідомити, чи був момент удару. 

Я вхопила за руку знітену Аліну і потягла до дверей. Вона навіть не пручалася, дозволивши випхати себе у коридор, де нас чекали хлопці. Двоє. От зараза… Троє на одну — це нечесно.

― Добре, лікарю. Я так і зроблю. Дякую за все. І до зустрічі.

Коли двері за мною зачинилися, я подивилася на всю чесну компанію. 

Аліна, як завжди, уже прилипла до Діми, щойно він з’явився у полі її зору. Діма — дивився на мене з запитанням, а Лев — втупився у вікно, ніби там відбувалося щось цікаве. 

Від тої трійки навкруги розходилися три різні настрої, та ні одної позитивної хвилі. 

Потрібно було якось переконати їх, що я опинилася за дверима випадково.

― Дякую, друзі, що не кинули, мені…

― Цікаво було підслуховувати?

Я хапнула повітря ротом. От грубіян, навіть договорити не дає. 

― А що, тема розмови була така таємнича? ― поставила зустрічне питання. ― Мені здається між друзями не має бути секретів. Чи ви говорили про щось, чого я мала б не чути?

Лев здригнувся. Напружені плечі впали. 

― Соломіє, ми так злякалися… Ти бахнулась прямо там перед дверима, ― у голосі Аліни бриніла сльози. Вона підійшла до мене і вхопила за руку.

Легкий усміх торкнув мої губи.

― Та чого ти, ти ж знаєш, яка я незграбна поза межами бігової доріжки. А тут цей дзвоник ще, я просто не зорієнтувалася і влетіла у одвірок.

По очах Діми і Алі я бачила — вони мені вірять. Правильно, вони знають мою супер антиздібність — ловити ґав і потім страждати від забоїв.

― Ходімте, я дуже хочу швидше закінчити тут зі справами і потрапити додому.

Так ми і шли коридорами — я стрімко попереду, а трійка інших пленталися десь за моєю спиною. 

Навкруги ні душі, усі двері дорогою відчинені. То моя непритомність тривала десь з півгодини, може трошки більше. Так, тепер розумію, чому Аліна переживала. Та я не винна! Насичений на події день таки доконав мене аж до відрубу. 

Багацько інформації для однієї мене. Лев, якого знають усі, крім мене; друзі, що вважала вірними, та мають від мене таємниці; тупі жарти мого розуму та найдивніша розмова, що я чула за життя — оті реліквії, активації, конуми, сльози, древні і змінені. Якийсь набір слів, чесне слово… А потім та, як її, сирена. Ні, сульсена… Ні, точно, Селена.

Серце озвалося голосним стукотом, ніби було готове вискочити із грудей і шмякнутися на землю. Кров ударила в голову, викликаючи болючий спазм. Чорт, та скільки можна!?

Я вхопилася за груди і голову, притулившись до поручнів.

― Все добре?