До вбиральні на першому поверсі було ближче, та мені здалося кращим варіантом піти відразу до нашої, по сусідству з класом. Зараз після завершення свята юрба учнів заповнить східці і мені доведеться або чекати, доки потік спаде, або повільно йти за течією у тісноті, агонізуючи від суміші запахів хлорки, з якою миють тут підлогу, та учнівських парфумів. Вибір очевидний.
У жіночій шкільній вбиральні на третьому не було місця для усамітнення. Колись я навіть порушувала питання про це на зібранні шкільного комітету – та поставте, нарешті, найзвичайніші перетинки. А двері? Добре, що хоч вхідні є. То вже правда - спиток не збиток, але протягом трьох років так нічого й не змінилось. Тому, як я знаю, цим місцем користувалися більше для розмов, миття рук і причепурення перед величезним дзеркалом у напівтемній кімнатці, де були умивальники, перед, власне кажучи, туалетною. Хтось із особливо безсовісних тихцем курив у відчинену кватирку після занять чи на великій перерві.
Взагалі, усі приміщення, що не контролювалися закріпленими класами, у нашій школі мали різної міри підупалий стан. І я навіть не говорю про якісь глобальні проблеми - занедбаність більше відчувалась у найпростішому, тóму, що не коштує багато, але створює враження.
Просте безрамне дзеркало, трохи сколоте по краях і заплямоване старими бризками та, фу, помадними цьомками, не показало нічого понад очікуване - вологе волосся, злий румʼянець і яскрава зелень в очах. Одне - результат перебування на вулиці, інше - вияви внутрішньої боротьби запеклої цікавості та інертного безсилля, що викликала вся ситуація з вулиці. Хоча, втечу можна вважати пасивністю? Аякже, та від притворників з чесними очима це дійсно найкращий метод порятунку.
Я торкнулася краю хисткого умивальника, обережно переносячи на нього частину ваги. Мені потрібно було найпростіше заземлення, відчуття найлегшої опори щоб прищучити почуття, які почали проявлятися. Я ж не якийсь нечулий монстр…
У напівтемряві й під таким кутом мої очиці скидалися на дві темні плями посеред обличчя. А якщо нахилити голову ще нижче… Брр, досить гратись. Краще приборкати волосся та трошки охолонути зсередини, щоб стати подібною на себе звичайну. А сироти хай собі бігають тілом, вони непомітні під довгими рукавами.
Почати вирішила з миття рук. По-перше, наводити красу з власним обличчям краще чистими пучками. А по-друге, маю надію, що холодна вода притлумить найбільш відчутне свербляче відчуття нездійсненого доторку до Лева, що переслідує мене незважаючи на інші суперечливі емоції.
Кран не піддався з першого разу. Заржавів, чи що. Видно, я перша з весни, хто користувався цією кімнатою. Приклавши сили, мені вдалося відкрутити вентиль. З труби потекла тонесенька цівочка гидотної рідини, що навіть за кольором не скидалася на воду. Перевіряти температуру цього «дещо» не дозволила відраза. Потім кран зашумів і навіть той потічок закінчився.
Гаразд, то не так страшно, серветки справляться з усіма завданнями - і шкіру очистити, і трошки облагородити місцину. Добре, що поклала їх до сумочки ввечері.
Брудні хустинки полетіли до смітника під раковиною. Пластикові стінки й дно відсвічували. Без пакета. Скривилась. І тут економлять? Але дзеркало та умивальник блищали чистотою. Та й мені полегшало - обличчя не блистіло, повернувши матовість, руки пахніли морем. Далі можна братися за волосся.
Дерев’яний простий гребінець найкраще працював з моїми косами, якщо вже вони сплутувались. Сьогодні з цим пощастило - вітер не надто завузлив волосся, а по вологому і розчісувалось краще.
Автоматичні рухи відкрили шлях для більш глибоких роздумів, ніж відсутність достатнього фінансування школи. Шкурне питання завжди ближче.
Здавалося, що світ випробовує мій здоровий глузд на міцність, підкидуючи задачу з невідомою величиною на кмітливість. Найкраща подруга та її хлопець стверджують, що є людина, яку вони добре знають. Інші теж не виражають стурбованості від присутності того Лева у нашому колі. Він легко питає про рутинні справи, знає про певні деталі і торкається мене без дозволу. Підстава має вигляд чітко спланованого саботажу. Та яка його мета? Це ж зовсім не нормально. Чи я дурна, чи лижі не їдуть? Та шукати причину безпам’ятства в собі здавалося лишнім. Я на всі сто впевнена, що такої людини в моєму житті ніколи не було. Крапка.
Щось клацнуло. Ого, невже я так сильно стисла гребінець, що він поламався? Та ні, чесалка в моїх руках абсолютно неушкоджена. І всі зубчики на місці.
Знову клацнуло, справа, від зачинених дверей до туалетів.
― Агов, тут хтось є? ― гукнула я в той бік. ― Не переживай, я не буду заходити і зараз піду. Може, мені постояти під дверима і посторожити, якщо ти соромишся? Агов! Потрібна допомога?
Та з іншої сторони не було відповіді. Ну добре, можливо, то вже переповнений інформацією розум просто збиткується наді мною.
Тільки-но я знову взялася за гребінець, як щось бахнуло так, що дзеркало видало «треньк» і розкололося посередині. Я підскочила, ледь не кинувши гребінець додолу. Звук удару повторився з рівними проміжками ще, і ще, і ще, і ще... Ніби у стіну біля вікна щось билося. Хто може шукати вхід знадвору на третьому поверсі? Поки було свято туди пригнали кран і почали щось довбати? Трьох місяців, виявляється, замало…
Я не з лякливих, але від гріха подалі треба йти звідси.
Гребінець посів місце у кишені жакета. Я взялась за ручку, але механізм заклинило, і двері не хотіли відчинятися. Чудасія, тож нормально заходила. Я почала смикати руків’я завзятіше, навіть не боячись, що щось зламаю. З іншої сторони було тихо, тож кликати на допомогу не варто і починати.
Знічев’я світло мигнуло раз, удруге - і кімната поринула у темряву. Із сусіднього приміщення водномить почувся звук вибитого скла та вуличного шуму. Повіяло холодом і озоном.
Відчуття чужої присутності нестерпно посилилося. Там точно хтось є.
Перший крок невідомого в мою сторону був важким, другий і третій – уже ледь чутним, і супроводжувався шелестким шарудінням тканини. Ніби той, хто стояв по той бік стіни, пристосувався до середовища.