Розділ 3. Видимі знаки

До туалету на першому поверсі було ближче, та мені здалося кращим варіантом піти відразу до нашого, по сусідству з класом. Зараз після кінця свята юрба учнів заповнить східці і мені доведеться або чекати, доки потік спаде, або повільно йти за течією у тісноті, нюхаючи суміш запахів хлорки, з якою миють тут підлогу, та учнівських парфумів. Вибір очевидний.

У жіночій шкільній вбиральні на третьому не було місця для усамітнення. Колись я навіть піднімала питання на зібранні шкільного комітету – та поставте, нарешті, найзвичайніші перетинки між туалетами. А двері? Добре, що хоч вхідні є. Тому, як я знаю, цим місцем користувалися більше для розмов, миття рук і причепуренням перед величезним дзеркалом у напівтемній кімнатці, де були умивальники, перед, власне кажучи, туалетною, а хтось із особливо безсовісних навіть курив у відчинену кватирку. Звісно, це точно були не мої дівчатка, пані староста за таке їх покарає з усією суворістю, на яку здатна.

Відбита реальність не шокувала - вологе волосся, злий румʼянець і яскрава зелень в очах. Втеча була лише відмазкою, бо я не користуюся косметикою щодня, як більшість дівчат мого віку. Це незручно під час занять спортом, тягне великі витрати з бюджету, та зовсім мені не потрібно – навіщо пацяти на гарну здорову шкіру незрозумілою тоналкою чи фарбувати від природи яскраві губи помадою? Не вистачає кольору? Покусай губи! Виглядаєш занадто блідою? Пощипай щічки! В повсякденному житті для школярки обійтися без косметики дуже просто. А якщо згадати мою дурну звичку терти з приводу і без очі… Будь-яка туш приречена до знищення, а я не люблю себе відчувати не в своїй тарілці.

Єдине, що дійсно вибивалося зі звичної картини «Соломія Георгіївна у всій красі» — великі зіниці та мокрий лоб. Сироти хоч і бігали тілом, та хто їх помітить під довгими рукавами.

Тож варто лише вмитися холодною водою і розчесатися.

Кран не хотів піддаватися. Видно, я перша з весни, хто користувався цією кімнатою. А коли таки вдалося відкрутити вентиль, з труби полилася тонесенька цівочка гидотної рідини, що навіть по кольору не була схожа на воду. Перевіряти температуру цього «дещо» не дозволила відраза. Потім кран зашумів і навіть той потічок закінчився. 

Гаразд, то не так страшно, можна просто витертись серветкою і все буде гаразд.

Гребінець ліг у руку ідеально — сама обирала! Автоматичні рухи дали час голові подумати про щось важливіше — що в біса мені робити?

То це задача на кмітливість, чи якась божевільна теорема? Здавалося що світ випробовує мій здоровий глузд на міцність. Найкраща подруга та її хлопець стверджують, що є людина, яку вони добре знають. Він ділив зі мною парту останні три роки, сміє називати мене особливим ім’ям і торкається без мого дозволу. 

Чому я його не пам’ятаю?

Щось клацнуло. Блін, знову зубчик зламався і мені треба купувати інший гребінець. 

Я з розчаруванням витягла чесалку з кіс, та вона виявилась цілою. 

Знову клацнуло, справа, від зачинених дверей. 

― Агов, тут хтось є? Не переживай, я не буду заходити і зараз піду. Може, мені постояти під дверима і посторожити, якщо ти соромишся? Агов! Потрібна допомога?

Та з іншої сторони не було відповіді. Ну добре, можливо, здалося.

Тільки-но я знову взялася за гребінець, як щось бахнуло так, що дзеркало видало «треньк» і розкололося посередині. Я аж підскочила. Звук удару повторився ще, і ще, і ще, і ще... Ніби у стіну біля вікна щось билося. Хто може шукати вхід знадвору на третьому поверсі? Поки було свято туди пригнали кран і почали щось довбати? Ніби трьох місяців було замало…

Я не з лякливих, але від гріха подалі треба йти звідси. Тим більше, що справи я вирішила і ніби готова зустріти аномалію спокійно.

Гребінець посів місце у кишені жакета. Я взялась за ручку, але механізм заклинило, і двері не хотіли відчинятися. Я дьоргала ручку завзято, навіть не боячись, що щось зламаю. 

Світло мигнуло раз, два, залишаючи кімнату у повній темряві. Із сусіднього приміщення почувся звук вибитого скла та вуличного шуму. Повіяло холодом. 

Відчуття чужої присутності нестерпно посилювалося. Там точно хтось є.

Перший крок в мою сторону був важким, другий і третій – уже ледь чутним. Ніби той, хто стояв по той бік стіни, пристосувався до середовища. Коли кроки зупинилися, я поглянула нижче — у щілині під дверима, звідки проникало єдине світло, було видно дві підошви черевиків. Чоловічих черевиків. 

― Я ж питалася – чи є там хто і чи потрібна допомога, — моїм голосом можна було порізатися. — Навіщо було розбивати шибку? Це є майно школи. Ти з якого класу?

Мене ігнорували. Авжеж, хто зізнається у такому вчинку? Залякування, псування державного майна, а ще й перебування у неналежному місці — це все тягнуло на гарний букет проблем.

― Давай ти вийдеш зараз до мене і ми поговорим нормально, га? Я староста старших класів, то ми разом щось придумаємо.

Що я несу? Соля, ти ж знаєш, що у жахастиках найдурнішою смертю помирають сміливці, що замість тікати чи мовчати пруть у невідомість з голими руками та пафосними словами? То якого біса замість сидіти тишком, ти ідеш до тої тіні за дверима? 

― А ось ти де. А я тебе у класі чекаю.

Я почула швидше, ніж побачила — лампа під стелею загорілася приглушеним жовтим у ту саму мить, коли Аліна зайшла до кімнати.

Це мені здалося, чи звук відкриття дверей збігся з тихим «Ти – ВОНА»?

― Аль, якщо я тобі скажу, що туди хтось зайшов через вікно, ти сильно за мене злякаєшся?

Судячи з того, як свердлили мені спину, Аліна вже подумки виносила діагноз.

― О, добрий день. А ну іди сюди, ― швидкі кроки за спиною. ― Відходь. Дивися, там нікого. І вікно ціле. Може яка пташина залетіла. Або миші завелися. Ти що, ризикнула вчора подивитися страшне кіно і без мене?

Я без найменшого прояву емоцій огледіла порожню кімнату. З чистою підлогою. Без дірки в стіні чи склі. Ок, най буде. Хай мені почулося то все і навіть привиділася тінь. Говорять, що інколи мозок додумує більше, ніж є насправді, а потрясінь у мене вже було достатньо.