Розділ 2. Магія моменту

Ненавиджу події, де потрібно довго і нудно, а головне — мовчки, стояти. Оте зібрання школярів — як кістка в горлі. І то не через ціни на квіти, чи дощ, який любить часто навідуватися першого вересня, і навіть не тому, що понеділок – це реально паскудний день сам по собі. Моє роздратування на поверхні — незакритий гештальт. Ну, може я теж хотіла сидіти на сильних плечах старшокласника і махати тим дзвоником, а? Щоб усі дивилися лише на мене? Я була найменшою і найлегшою ученицею у початковій школі, та мене так і не обрали для цієї важливої ролі. Через «недостатньо ошатний вигляд». Тьфу на них з такими причинами. Як добре, що це востаннє я дивлюсь на маленьку миленьку дівчинку з, о, яке кліше, пухнастими бантиками на голові, яка трусить дзвоником перед юрбою дітлахів і їхніх батьків і… заздрю!!!! 

― Ааааа, хочу кататися на плечах Івана і дзеленькати!!!

Сміх позаду показав, що останню фразу сказала далеко не про себе. Ну ось, багрянець по щоках відгукнквся жаром на обличчі. Але це на краще — хоч так зігрілась у цій неприємній мжичці, що почалася ще з раннього ранку.

Звідки я це знаю? А хто відміняв тренування? Ніхто. Причиною відмови від пробіжки може бути тільки хвороба чи смерть! Все інше — лише відмазки для слабаків. Хай навіть наступного ранку після того інциденту мені було страшно так, що мої коліна тряслися і не бажали рухатися в бік звичного маршруту. Відтоді у кишені завжди був балончик із сльозогінним газом, а на лобі висів спеціальний ліхтарик. Хай тільки спробують знову зазіхнути на мене, падлюки кущові! Лякає те, чого не бачиш, бо якщо світло відкриває секрети, то може зʼявитися і розуміння, як боротися. Та й інструмент поборення відразу під рукою. Ги-ги. 

― Соломіє, про що ти думаєш? Перестань скалитися, як обкурена лисиця. Це виглядає страшно, ― прошепотіла на вушко Аліна.

Я тільки невдоволено зиркнула на найкращу подругу. Добре їй говорити, коли у неї хобі — малювання. Ніякої небезпеки чи пригод там не передбачається. Хіба зламаєш нігтик, замішуючи фарби. Але ж хіба пензлики можуть злякати, чи ось акварелі, хіба вони зроблять боляче? Ну, якщо художник не стане сунути собі то все в очі.

Гул навколо наростав. Менші школярі снували між компаніями, у пошуках друзів та свіжих пліток. Наш клас тримався кучкою, зі мною у центрі. Негоже старшакам уподібнюватися малявкам. Ми ж уже дорослі і поважні! Тому на всіх подібних заходах я на правах старости просила у всіх бути чемними і зразковими учнями, аби наш класний керівник не мав навіть шансу отримати наганяй за поведінку його підлеглих. А щасливий Симон Якович – щасливі і ми, бо ніхто що? Не виїдає мозок ложечкою за невчасно сказане слово чи необачний жест.

Десь попереду шеренги одягнутих в однакове школярів тривав концерт. Наймолодші розповідали які вони щасливі сісти за парту, навчатися і бла—бла—бла. Кожного року одне і те ж…

― Стій-стій під дощиком, грибочку. Може, коли і виростеш.

Кажуть, немає перепон для закоханого серця. Так і Дмитро спішив до своєї любої крізь натовп, щоб обійняти і чмокнути у щічку. Алінка мала вигляд щасливий і задоволений, коли їх руки з’єдналися. Як на мене цей жест був занадто інтимним, але хто я така, щоб вказувати людям, як жити. Вони були гарною парою – високі, світловолосі, ніжна і витончена подруга лозою вилася навколо кремезного хлопця, а він приймав цю увагу і віддавав сторицею. Але зі мною той грибник недороблений зберігав насмішливий тон і таку ж лінію поведінки. Тому кулак, що летів у сторону нахабної мордяки, був відхилений вже за звичкою – Діма знав, що після таких жартів йому завжди дістається від сердитої мене. 

― Невже це сам містер Вічно другий з’явився перед нашими ясними очима? 

Дмитро на мої слова не повівся, що засмучувало. Напевно, за стільки років уже виробив імунітет. А я – ні! Хіба можна так легко пробачити, коли наступають на найболючішу мозоль? Не в моїх правилах змінювати гнів на милість так швидко, проте помста – це страва, яку подають холодною.

― Соля, ти ж знаєш, що я жартую. Просто я тебе ціле літо не бачив, ось і засумував. Ай, ― а ось стусан від Аліни він уже передбачити не міг. ― За що?

― По-перше, нема чого фліртувати з іншими при живій дівчині! Тим більше з її подругою.

― Та я ж не фліртував…

― А по—друге…

А що там було далі я уже не чула – колонки, що вже років десять працювали як мокре горить, видали той самий різкий звук заведеного мікрофона. Певно, черговому першокласнику не вистачило сил тримати агрегат рівно. Цей писк мені не подобався максимально і набивав оскомину, ніби лимон з’їла. На мить мої повіки опустилися з силою – звичайний захисний рефлекс від такого роду неприємностей, але коли очі знову відкрилися…

Світ довкола втратив фарби і зупинився, фідбек в колонках нагнітав висоту; температура, запахи, навіть здатність рухатися пропали, залишаючи мене у вакуумі. Я хотіла вдихнути – але не змогла змусити легені пропустити хоч молекулу повітря у груди. 

…Аж поки прийшла наступна мить, і все повернулося на свої місця – закохана пара переді мною милувалася, черговий віршик про красу осені закінчувався рідкими хлопками від учителів, холодні пилинки води падали на щічки, і тільки небо залишилося сірим, як було у маренні.

Мій вдих вийшов особливо жадібним та голосним. Що це, в біса, було? Судячи зі спокійних облич навколо, подібний прихід впіймав лише мене. 

Серцю в грудях не було місця. Ноги тремтіли і зрештою коліна відмовилися тримати тіло прямо. Ніби в заповільненій зйомці, я бачила себе, нахилену, з втраченою опорою… І коли зрозуміла, що певно, буду цілувати шорсткий мокрий асфальт, що наближався, гаряча сильна рука вхопила мене за талію. Ривок — і я притиснута спиною до когось міцного.

― Соломіє, ти що, знову замріялася?

Я готова заприсягтися – ніколи у своєму свідомому житті мене не кликали таким шалено низьким вібруючим тембром. Мої вуха чули мед, їй богу. Я була готова записати цей голос на диктофон у професійній студії і слухати на повторі днями і ночами. Або хоча б створити дует з його власником. Ми б точно стали популярні. Але головне, в моїй голові вже звучала гармонія його і мого. Це викликало лоскіт у грудях.