Упізнання

Розділ 2. Магія моменту

Ненавиджу події, де потрібно довго і нудно, а головне — мовчки, стояти. Оте зібрання школярів — як кістка в горлі. І не через ціни на квіти чи дощ, який любить часто навідуватися першого вересня, і навіть не тому, що понеділок – це реально паскудний день сам по собі. Моє роздратування на поверхні – незакритий гештальт. Ну, може я теж хотіла сидіти на сильних плечах старшокласника і махати тим дзвоником, а? Щоб усі дивилися лише на мене? Я була найменшою і найлегшою ученицею у початковій школі, та мене так і не обрали для цієї важливої ролі. Через «недостатньо ошатний вигляд». Тьфу на них з такими причинами. Як добре, що це востаннє я дивлюся на маленьку миленьку дівчинку з, о, яке кліше, пухнастими бантиками на голові, яка трусить дзвоником перед юрбою дітлахів і їхніх батьків і… заздрю!!!! 

― Ааааа, хочу кататися на плечах Івана і дзеленькати!!!

Сміх позаду дав зрозуміти, що останню фразу сказала вголос. Мені не було соромно чи ще якось, але обличчю стало жарко. Я тепер, напевно, схожа на вареного рака. Але це на краще – хоч так зігрілась у цій неприємній мжичці, що почалася ще з раннього ранку.

Звідки я це знаю? А хто відміняв тренування? Ніхто. Причиною відмови від пробіжки може бути тільки хвороба чи смерть! Все інше – лише відмазки для слабаків. Хай навіть наступного ранку після того інциденту мені було так страшно, що коліна тряслися і не бажали рухатися в бік звичного маршруту. Я проклала інший, більш безпечний шлях, де не було кущів чи темних закутків. Ще й поклала до кишені балончик зі сльозогінним газом, а на голову одягала налобний ліхтарик. Хай тільки спробують знову зазіхнути на мене, падлюки безсоромні! Лякає те, чого не бачиш. А шкідник, який показує своє обличчя – це вже знайоме зло, з яким і боротись легше. Та й засіб для боротьби відразу під рукою. Ги-ги. 

― Соломіє, про що ти думаєш? Перестань скалитися, як обкурена лисиця. Це виглядає страшно, ― прошепотіла на вушко Аліна.

Я тільки невдоволено зиркнула на найкращу подругу. Добре їй говорити, коли у неї хобі – малювання. Ніякої небезпеки чи пригод там не передбачається. Хіба зламаєш нігтик, замішуючи фарби. Але ж хіба пензлики можуть злякати, чи ось акварелі, хіба вони зроблять боляче? Ну, якщо художник не стане сунути собі то все в очі. Цілеспрямовано. 

Гул навколо наростав. Менші школярі снували між компаніями у пошуках друзів та свіжих пліток. Наш клас тримався купкою, зі мною у центрі. Негоже старшакам уподібнюватися малявкам. Ми ж уже дорослі і поважні! Тому на всіх подібних заходах я на правах старости просила у всіх поводитися чемно і бути зразковими школярами, аби наш класний керівник не мав навіть шансу отримати наганяй за поведінку його учнів. А щасливий Симон Якович – щасливі і ми, бо ніхто що? Правильно – не виїдає мозок ложечкою за невчасно сказане слово чи необачний жест.

Десь попереду шеренги одягнутих в однакове школярів тривав концерт. Наймолодші розповідали, які вони щасливі сісти за парту, навчатися і бла-бла-бла. Кожного року одне і те ж…

― Стій-стій під дощиком, грибочку. Може, коли і виростеш.

Кажуть, немає перепон для закоханого серця. Так і Дмитро поспішав до своєї любої крізь натовп, щоб обійняти і чмокнути у щічку. Алінка мала щасливий і задоволений вигляд, коли їхні руки з’єдналися. Як на мене, цей жест був занадто інтимним, але хто я така, щоб вказувати людям, як жити. Вони були гарною парою – високі, світловолосі, ніжна і витончена подруга лозою вилася навколо кремезного хлопця, а він приймав цю увагу і віддавав сторицею. Але зі мною той грибник недороблений зберігав насмішливий тон і таку ж лінію поведінки. Тому кулак, що летів у сторону нахабної мордяки, був відхилений вже за звичкою – Діма знав, що після таких жартів йому завжди дістається від сердитої мене. 

― Невже це сам містер Вічно другий з’явився перед нашими ясними очима? Навчився бігати за літо, чи так і будеш все життя плентатися, дихаючи мені в потилицю?

Дмитро на мої слова не повівся, що засмучувало. Напевно, за стільки років уже виробив імунітет. А я – ні! Хіба можна так легко пробачити, коли наступають на найболючішу мозоль? Не в моїх правилах змінювати гнів на милість так швидко, проте помста – це страва, яку подають холодною.

― Соля, ти ж знаєш, що я жартую. Просто я тебе так довго не бачив, ось і засумував. Ай, ― а ось стусан від Аліни він уже передбачити не міг. ― За що?

― По-перше, нема чого фліртувати з іншими при живій дівчині! Тим більше з її подругою.

― Та я ж не фліртував…

― А по-друге…

А що там було далі між сердитою Аліною і винним Дмитром я уже не чула – колонки, що вже років десять працювали як мокре горить, видали той самий різкий звук заведеного мікрофона. Певно, черговому першокласнику не вистачило сил тримати агрегат рівно. Цей писк дратував мене до зубного скреготу. На мить я мимоволі заплющила очі – звичайна реакція на такий пронизливий звук. Але коли знову розплющила їх…

Світ довкола став вицвіло-безбарвним і зупинився. Звук зворотнього зв’язку в колонках ставав дедалі пронизливішим. Зникли температура, запахи, навіть здатність рухатися: я опинилася у вакуумі. Я хотіла вдихнути, але не змогла змусити легені пропустити хоч молекулу повітря у груди. 

…Наступної миті все повернулося на свої місця: закохана пара переді мною вже милувалася, черговий віршик про красу осені закінчувався рідкими оплесками вчителів, холодні пилинки води падали на щічки, і тільки небо залишилося сірим, як було у маренні.

Мій вдих вийшов особливо жадібним та голосним. Що це, в біса, було? Судячи зі спокійних облич навколо, подібний прихід впіймав лише мене. 

Серцю в грудях не було місця. Ноги тремтіли і зрештою коліна відмовилися тримати тіло прямо. Я поточилася, втративши опору… І коли зрозуміла, що, певно, буду цілувати шорсткий мокрий асфальт, гаряча сильна рука вхопила мене за талію. Ривок – і я притиснута спиною до когось міцного.

― Соломіє, ти що, знову замріялася?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше