Глава 12 або Про флісового Пікачу, Тузика та мать, що може накричать.

~ Софія ~

  — Я тебе придушу, як тільки доберуся до тебе! Чому ти завжди лізеш куди тебе не просять?! — шипіла я в слухавку, розсікаючи простір свого кабінету швидкими нервовими кроками. Шипіла, бо не хотіла, щоб моя секретарка чула цю розмову. Інці шалено пощастило, що вона зараз знаходиться не біля мене, а то б… — Ти хоч уявляєш, яке це страмовисько, випертися перед ледь знайомим чоловіком майже голою? Щобільше, лягти з ним поруч в одному ліжку! В такому вигляді! Уявляю, що він про мене подумав!

   — Ви спали в одному ліжку?

   — Так! У нього лише одне ліжко! Є ще диван у вітальні. Але там спати було неможливо.

   — Чому?

  — Чому? Через твої дурнуваті поради!!! “Чоловіка треба годувати”, так ти говорила? “Домашнім”. От я й нагодувала. Навіть якийсь дивак з вогнегасником прибіг на те годуваннячко. Було страх як романтично! 

   — Ого, Сонечко! — пирснула в слухавку Інуля. —  Многоходовочка. Я просто пишаюсь тобою! До такого навіть я б не додумалася. Дуже елегантне рішення. 

     — Яка ще многоходовочка? Я геть не збиралася майже голою стрибати до нього у ліжко! 

   — Але ти там опинилася! Й це чудово! Просто чудово! І-і? 

   — Що і?

   — Що було далі?

   — Нічого не було! А що могло бути? У нього у квартирі кругом речі Даші цієї, він називає наш шлюб халепою та непорозумінням й весь час забувається та називає мене Софією Вікторівною. А тут ще ти! Куди ти поділа мої піжами? Футболки й ті повикидала! Де нормальні труси? Що це за мереживне страхіття! Ти знаєш, що жінкам не рекомендується спати в  шовку і мереживах?

 — Я знаю, що жінкам рекомендують спати зовсім без білизни, — встигла вставити свої пʼять копійок Інка.

    Я не звернула уваги на ці її провокації та продовжила обурюватись.

   — В чому ти мені накажеш ходити увечері по квартирі? В діловому костюмі чи вечірній сукні? Де мій домашній костюмчик? Де мої улюблені капці?

  — Оце вже ні! Тільки через мій труп! Пришестя флісового Пікачу я не допущу сто відсотків! Не один чоловік на таке не поведеться. Таке можна тільки після одруження.

    —  Ми з ним одружені!

    — Так отож!  Ти — його законна дружина! Й не знаєш, що з ним робити в ліжку?! Я ж все підготувала, все зробила! Просто бери та насолоджуйся! Але ні! Вона мені тут ниє про свій флісовий кошмар й розповідає про якесь там “страмовисько”! Чого тобі соромитись? Що такого трапилося? Тим паче ви вже були разом. Ой, та знаю я, — не дала навіть слова вставити вона мені, —  що ви були в дупель пʼяні, він нічого не памʼятає, та й ти не дуже. Але це нюанси. Ти мені краще скажи, як він відреагував? Мабуть, дар мовлення втратив? Зирив на тебе?

   — Ні! — відрізала я. 

   У слухавці запанувала гробова тиша. 

   — Я попросила, щоб він не дивився.

  Інка мовчала й це мовчання ставало все більш загрозливим. Все, триндосіки! Готуйся, Софіє Вікторівно! Зараз почнеться!

 — Боже, яке ти дурне! — прогнозовано вибухнула вона. — Такими темпами ти дуже скоро лишишся без чоловіка! Скоро повернеться Дашка і все. Вона професіоналка. Тобі проти неї не вистояти. В цих справах ти проти неї дитина. Порве, як Тузік грєлку. От де людина знає, як зробити так, щоб він нікуди не дівся. Як там ця співала… як її… “Никуда не денется — влюбиться и женется!”  Хто це співав? Ай, бог з ним. А ти будеш, як ото співала Сердючка: “Только принца нет! Где ж он подевался? Я не поняла!”  А я тобі розкажу, “где он подевался”! З Дашкою на Балі у ліжку кувиркається. Бо ти в ідеальних умовах, коли тобі все підготували й під носа тицьнули — бери, користуйся — примудряєшся все про… втикати! Ну, як так?!

    Інка розійшлась, як води Червоного моря перед Мойсеєм.

   — Господи, як можна бути такою… — ніяк не могла заспокоїтись вона. — У всіх подружки як подружки. Нормальні! А тут… Ти, Сонька, зовсім вже...

   — Так, все! — перебила я її, бо немала жодного бажання вислуховувати її “витончені” образи у свою адресу. — Годі причитати, не на поминках!

   — Не затикай мені рота! — почула я у відповідь. — Я таки мушу вправити тобі мізки! Бо більше нікому!

   — Стоп, халі-галі, точка! — випалила я наше стоп-слово ще зі школи. — Що ти від мене хочеш? Що конкретно ти від мене хочеш?

   — Ти зараз знущаєшся? — загрозливо, мов змія перед нападом, прошипіла Інка. — Ти не знаєш, що я хочу? Доповідаю! Слухай уважно і запамʼятай нарешті, а краще запиши — я хочу, щоб ти була щаслива. Але я одна не впораюсь. Треба, щоб ти мені хоча б трохи допомогла. 

    — Кицю моя сонячна! — зворушено протягнула я. — Я теж тебе люблю.

   — Це само собою. Але зараз не про те. Зосередься! — почула у відповідь. — Наша головна проблема — Янусикова Дашка. Наше завдання просте й зрозуміле — не підпускати її до нього якомога довше. Але все це буде намарно, якщо ти будеш, вибач, намотувати соплі на кулак, замість того, аби зробити так, щоб він марив лише тобою. Прокинься, подруго! Христом-богом тебе прошу! Ми вже пройшли найтяжчий відрізок шляху. Цими своїми ваганнями, дурними сумнівами та стинаннями кому ти робиш краще? Сказати тобі чи сама здогадаєшся? Краще скажу. Дашці Кондратюк, чи Кондратенко, чи як її там. Не йому, не собі, а Дашці. Вона тобі хто, щоб робити  їй такі подарунки?!