Глава 11 або Матір божа — це вам не інженер з техніки безпеки.

~ Ян ~

   — Кахи-кахи! — почув я за спиною делікатне покашлювання. Софія вже закінчила розмову та повернулася на кухню.

   — Вибач, за... — вона на секунду замовкла, бо підбирала правильне слово, - це! — так і не підібравши, випалила вона. — Я не хотіла. Чесно. Не знаю, як так вийшло.

    — Сподіваюся, що не хотіла. Бо якщо ти все це навмисно, то я не знаю, що й думати.

   Вона подивилася на пригорілий посуд й сказала:

   — Я тобі завтра куплю новий посуд.

  Чесно кажучи, не знаю чому, але ця її фраза мене роздратувала. Можливо, це через її тон. Безапеляційний та зверхній.  

   — Знаєш, мені цей подобається, — холодно відреагував я. — Тож, дуже навіть бажано його відмити. 

   Її очі моментально звузились і на одну хвилину я малодушно пошкодував про ці свої слова.  

  — Вибач, а що в ньому такого? — крижаним тоном запитала вона. — Ця кастрюлька тобі від мами дісталася? А пательня у вашій родині передається від батька до сина? 

   — Ні, весь свій посуд я вибрав і купив сам. Як і цю квартиру. І я не хочу позбутися своїх  речей через… нездатність деяких зробити здавалося б елементарні речі. 

   Я був дуже злий. Це ж треба! Мати таку наглість після всього, що накоїла ще й дозволяти собі хамити!

    — Про салатик, гадаю, можна не запитувати. Коли б ти встигла! — кинув я їй.

   — Встигла б! — відрізала вона. — Просто подзвонив Бондарчук. Ну, той, що особистий асистент містера …

   — Я знаю, хто це, — перебив я її.

  — Тим паче якщо ти знаєш, хто це. Там виникли проблеми, які вимагали мого особистого втручання й…

   — Чому ти просто не вимкнула плиту?

   Вона зніяковіло пробурмотіла:

   — Я не думала, що воно так швидко тут все, а я так… затримаюсь. Я просто вийшла на терасу поговорити. До речі, у тебе просто чарівна тераса. Вид абсолютно казковий!

   — Добре, навіщо ти ламала датчик? — запитав я її, не звертаючи уваги на її підлизування. 

 — Я не ламала! Я просто хотіла, щоб перестала волати сигналізація, й боялася, щоб не залило до бісової матері квартиру.

  — Він оптичний, — втомлено взявся пояснювати, здавалося, елементарні речі. — Він не може нічого залити. При задимленні він просто передає тривожний сигнал на централь сигналізації, після чого вмикається вбудована в датчик звукова сирена. А також надсилається сповіщення диспетчеру будинку та попереджається спеціальна команда в сервісній службі. 

   — Я звідкіля маю знати, як воно працює, — досить нервово відреагувала вона. — Я що, схожа на інженера з техніки безпеки?

   — Ні, на інженера ти точно не схожа, — оглянув я її з ніг до голови. — Задовольни мою цікавість, будь така любʼязна. Що ти робила з пательнею? Навіщо ти взагалі її брала? Ми ж наче домовилися, що ти просто звариш рис. 

   — Я хотіла зробити дуже швидке різото, — пробурмотіла вона. —  Ми з Інкою колись робили.

   — Добре. Ти хотіла зробити різото. Поясни мені одну річ. Навіщо ти тоді варила рис окремо?

   Вона подивилась на мене як на розумово відсталого.

   — Я ж тобі кажу! Щоб швидше! Воно ж тому й називається “дуже швидке”!

   — А-а! — протягнув я. — Ну, що ж! Тепер все зрозуміло. Дякую за пояснення! 

   — Слухай, давай я зараз швидко накришу салат, а гарнір… — з ентузіазмом запропонувала Софія.

   — Я сам! — перебив я її. — Йди краще на терасу, бо тут все ще смердить і важко дихати. Вдягнись тепліше. Там і повечеряємо. 

   Вона не стала сперечатися, а просто зробила так, як я сказав. Одягнулася, взяла свій ноутбук та пішла на свіже повітря. 

    А я залишився на кухні, мовчки виклав стейки на гриль, помив овочі, відкоркував пляшку білого сухого, щоб подихало й взявся різати салат. 

   Вечеря пройшла спокійно. Ми обговорили проблеми, що виникли у Бондарчука. Потім проблеми, що виникли у нас у звʼязку з цим дебільнуватим одруженням. 

   — Тобі не здається, що вся ця ситуація з телевізійниками схожа на пряме замовлення? — запитала Софія. — За нами буквально слідкують. А якщо взяти до уваги той факт, що “Твій канал” — це канал Гойца… Це багато, що пояснює. Ми з ним не перший рік буцаємося. А зараз, коли обираючи між моєю та його компаніями, китайці майже обрали нас... Ще трохи й ми підпишемо мега вигідний контракт з ними на мільйони доларів. Буквально сьогодні він мені дзвонив. Знову молов щось про те, що я начебто граю не чесно, краду у нього клієнтів. Погрожував. 

    —  Так ото ж! — відреагував я. — Гойц — серйозний дядько. Й проблем з ним може бути дуже багато. Він просто неперевершений майстер їх створювати. Так все це невчасно! — вирвалось у мене.

   Софія якось дивно поглянула на мене та здригнулась, пересмикнувши плечима, як мимоволі роблять люди, коли їм холодно. Воно й не дивно! Вже пізня ніч, а на дворі хай і рання, але осінь. 

   — Добре, Софіє Вікторівно! — підвівся я та почав збирати тарілки. — Вже пізно. Гадаю, час вкладатися спати. А проблеми… Будемо жити, будемо бачити. Вирішуватимемо у міру надходження.