Глава 10 або Як звабити чоловіка й не довести його до нервового зриву (практика).

~ Ян ~

    Я стою під її дверима та тисну на дзвінок. Почуваюся геть не у своїй тарілці. 

   Чесно кажучи, мене здивував її телефонний дзвінок та прохання. Вона зовсім не схожа на таку собі дівулю-капризулю. От моя Дашуля та так. Якщо бути до кінця відвертим, я власне чекав, що переїздом буду займатися я. Але Софія ні словом, ні півсловом ні про що таке не сказала. Навіть не натякнула. Коли я виходив тоді з її кабінету, був таким злим, що ні про які пропозиції допомогти не йшлося. Хоча думка запитати, чи не потрібна моя допомога автоматично зʼявилася  у голові.

    Вона відчиняє двері й запрошує зайти. Йду за нею на кухню. Мене вже не дивує, бачити її ось так у звичайних джинсах та худі. Єдине, що дивує — це акуратний принт на грудях “чому НІ, якщо ТАК”, а ззаду на всю спину “Я не море, мене не хвилює”. 

   Заходжу на кухню й бачу Інку. Звісно, куди ж без неї! Ось чому Софія не може сісти за кермо. Просто бич божий, а не подруга!

   — О, привіт, красунчику! — звертається вона до мене. — А ми тут тебе вже зачекалися. 

   — Привіт! — буркнув я у відповідь. — Я приїхав, як обіцяв. То що, вирушаємо? — звернувся я до Софії, не маючи ніякого бажання продовжувати спілкування з Інною.

   — Так, звісно. Моя валіза…

   — Так, я бачив її в коридорі. Що ще брати? 

   — Ще он ту сумку зі взуттям. 

   Ми перемовляємось та збираємо речі з Софією. Інна поки сполоснула посуд та забрала сміття. Все так по-сімейному буденно й мені навіть на хвилинку стало якось затишно й спокійно. Наче повернувся в дитинство. 

    Ми виходимо на вулицю з усіма цими пакунками та валізою. Поки Софія допомагає мені акуратно розмістити в машині речі, Інуля встигла віднести сміття.

   — Що в тебе за дивні сусіди? — запитала вона свою подругу. — Здається, якийсь мужик стояв отам, спостерігав за вами, комусь телефонував, а коли помітив мене, швидко пішов геть.

   — То й що тут дивного? — відреагувала Софія. — Може йому просто зайнятися немає чим. Може він когось стояв чекав.

    — У нього була професійна камера й він наче ховався за тим деревом. Але бог би з ним, — сама себе зупинила Інна. — Грузимося швидше, бо здається зараз піде дощ.

   В автівці я відразу вмикаю мій улюблений плейлист. Спокійна зворушлива мелодія заповнює салон. Приємний чоловічий голос співає про те, що було колись й про те, чого більше ніколи не буде. 

   Мене приємно дивує Інна. Вона мовчки сидить на задньому сидінні поруч з купою вішачків з офісним одягом Софії та дивиться у вікно. 

   Але найбільше мене вражає, коли я чую з сусіднього сидіння: “Інколи я мрію, аби все вирішилось само собою. Ще один дощовий день без тебе. Інколи я мрію провести з тобою ще один день. Ще один дощовий день.” Це Софія тихенько підспівує співаку. Голос її звучить зовсім тихо й вона інколи не потрапляє в ноти, але це достобіса мило. 

    “Я геть розбитий без тебе”, — неочікувано для самого себе вступаю я. Вона дивиться на мене й посміхається. Далі ми співаємо разом. Й хоча пісня сумна та про сумне мені добре. За вікном починає мжичити дощик. 

   Ми завезли Інну й нарешті добралися додому. Заїхали у підземний паркінг й почали вивантажуватись. Я дивився на Софію і бачив, що вона якась геть… збентежена чи що. Її рухи та слова, манера триматися зовсім не такі впевнені як ті, до яких я звик на роботі. Думаю, Софії зараз більш незатишно ніж мені, адже я у себе вдома, а вона ні. Але вже наступної миті ситуація кардинально змінилася. 

    Я саме витягнув з автівки майже всі речі й за допомогою Софії зумів якось то все взяти. Стою такий собі обвішаний пакунками з ніг до голови. Щось в руках, щось під пахвами, лишилося тільки в зуби ще щось запхати. Наприклад, картку мешканця, щоб відкрити приватний ліфт. Тільки-но ми рушили, як невідомо звідки, наче з повітря, намалювалася дивна парочка й з криками: “Зачекайте, будь ласка!“ до нас буквально підлетіли двійко журналістів: дівчина-кореспондент з мікрофоном та оператор. Все сталося так несподівано, що ми з Софією на мить розгубилися. Світло камери било мені прямо у вічі, кореспондент тикала мікрофоном в обличчя та говорила з неймовірною швидкістю:

   — Доброго вечора, Софіє Вікторівно! Яне Степановичу! Ми можемо задати вам буквально кілька запитань? Скажіть, будь ласка, чим викликане таке стрімке одруження? Вагітність чи щось інше? Як довго ви зустрічалися? Чому тримали це в таємниці?

   Я тільки лупав на неї очима та намагався втримати пакети, що все намагалися вислизнути з рук. Софія ж тільки зручніше перекинула вішачки з одягом та впевнено й спокійно звернулася до журналістки:

    — Стоп, стоп! Шановна… (вибачте не знаю, як вас звати, бо ви не представились) чи не забагато запитань? Та чи не здається вам, що це пряме втручання в приватне життя? Тож, для початку, будь ласка, представтесь! З якого ви каналу?

   Дівчина з мікрофон трохи стишила свій запал та була змушена відповісти на запитання Софії.

   — Каріна Страшко, “Твій канал”.

  — Зрозуміло. Шановна Каріно Страшко з каналу “Твій канал”, ми з чоловіком з великим задоволенням дамо відповіді на всі ваші запитання, але, вибачте, не зараз. Зараз ми трішки зайняті, — кивнула вона на всі наші баули. — Зателефонуйте завтра моєму секретарю й ми домовимось про цивілізоване та змістовне інтервʼю. А зараз ми мусимо йти, бо у Яна зараз руки відпадуть. Так, коханий? Тож, на все добре! — й ми поспішили до ліфта мешканців.