Глава 8 або Щоб я тебе ще коли-небудь послухала!

~ Софія ~

   — Щоб  я тебе ще коли-небудь послухала! — кип'ятилася я. — Й що в біса на мене найшло?! Як я дозволила вам себе вмовити?! — я роздратовано швиргонула свою улюблену валізу до шафи. — Зарікалася ж не пити! І знаю ж, яка ти невміняєма авантюристка!

   Геть не дбаючи про дверці шафи з силою штовхаю їх у бік. Через секунду за інерцією вони повертаються на місце. Хай тобі! 

   — Це все Дімка! От же ж вміє...

 Я ніяк не могла заспокоїтися. Не могла зосередитись та зібрати необхідні речі для переїзду до Яна. Хоча цей переїзд, як і вся ця дурнувата ситуація, мені геть не подобався! 

   Інка сиділа біля мене на дивані й поки мовчала. Вона прискакала тільки-но, щоб, як вона сказала, "допомогти мені з переїздом та відсвяткувати таку епохальну подію."

    Коли я її впустила, вона залетіла в передпокій з пляшкою шампанського в руках та усмішкою від сюди до сюди. 

    — Привіт, подруго! У нас таки вийшло! А ти казала… Ми — бісові генії! Все, як по нотах! Раз, два — й ти володарка найкрасивішого чоловіка з усіх чоловіків, яких я знаю! 

    Я мовчки повернулася та пішла до себе. Вона на мить затрималася в дверях, роздягаючись.

    — Сонь, ну й куди ти пішла? Могла б хоча б пляшку в мене забрати! Ото вихованнячко! Це така дяка за те, що я для тебе зробила?

   Й ось тут почалося. Мене понесло — не зупинити! 

   Інка спочатку здивовано завмерла на порозі моєї кімнати. Потім, не кажучи ні слова, зайшла, поставила пляшку на стіл, сіла біля мене на диван й взялася слухати мої емоційні переживання, приправлені гострими матюками, щоб краще пробрало. 

    А мені було так гидко на душі після наших з Яном розмов. Ніколи не думала, що буду в подібній ситуації! Я буквально змушувала чоловіка до близьких стосунків, силувала жити з собою! Попри все я, як виявилося, геть консервативна у подібних справах. Я нічим не відрізняюся від будь-якої іншої жінки на цій планеті. Це не я повинна мало не на налигачі його тягнути у відносини зі мною, це він мусить підкорювати, зачаровувати, благати на колінах!  

    Все це я кричала Інці, скидаючи до валізи перші ліпші речі. Я розповідала їй, як він впирався й не хотів, і як я, мов якась стурбована та голодна до чоловічої уваги одинока зневірена жіночка, примушувала його. 

    — І я сама себе загнала в таку ситуацію! Зараз хочеш-не-хочеш найкраще, що можна вдіяти — змусити або вмовити його лишитися моїм чоловіком хоча б поки не вгамується розголос! 

    Вона уважно слухала. Врешті встала, підійшла до мене, лагідно взяла за руки, що саме збиралися швиргонути до валізи втягуючі труси.

   — Для цього зарано, серденько! Дозволь я тобі допоможу! — й вона швидкими та вправними рухами взялася перебирати речі, що я вже на нерві накидала до валізи. 

   При цьому вона говорила до мене. Спокійно, виважено та впевнено.

   — Я все розумію, мила! Це в тобі говорить давній, як гімно мамонтів, патерн про те, що жінка повинна сидіти та чекати з моря погоди. В смислі, принца цього примороженого. (А вони в реальному житті, як правило, на таких гальмах, що можна отак ждучи і в клімакс впасти, непомітно для себе.) Не гоже, мовляв, дівчинці самій вибирати, робити перші кроки, бути активною, бо подумають, що вона якась... — Інна на секунду замислилась, —  "стурбована та голодна до чоловіків одинока зневірена жіночка", — процитувала вона мене. — Якщо не просто схибнута німфоманка. На жаль, вся ця дурня досі живе та квітне у головах у наших людей. В результаті живуть потім такі нещасні, замучені, всім на світі незадоволені. А розлучень скільки? А дітки як страждають? Бо воно ж коли жінка нещасна, то й дітям з чоловіком нема чого радіти.

    Інуся продовжувала ретельно та грамотно складати мої речі. 

   — Ось ти, наприклад! Красива, успішна, розумна жінка. То й де, питається, натовп підкорювачів твого серця? Як багато принців тих всраних на білому коні до тебе залицялися останнім часом? Й ти досі віриш у цю маячню? В те, що ти повинна сидіти й чекати, що підкине тобі доля?

    Вона відкинула на диван мій улюблений супер-м'якенький ніжно-кораловий домашній костюмчик, який я щойно додала у валізу. Я геть несхвально на неї зиркнула, вона ввімкнула функцію "Мороз" й як ні в чому не бувало продовжила говорити:

    — Й тут мова не про твою компанію, не про справи бізнесові, а про твоє давнішнє бажання жіночого щастя, про твоє бажання бути саме з тим, з ким хочеш ти. 

   Я гарненько склала й демонстративно примостила у валізі на самому видному місці мою найулюбленішу одежину. Так, вона неоковирна, старенька і страшненька. Але скільки разів мене зігрівала та розраджувала у тяжкі моменти ця м'якенька коралова ніжність! А ще мої улюблені...

— Ти сідай, сонечко! Відпочинь! — взяла мене за руку, відвела й всадила на диван Інуля. — Ми все зробимо, все встигнемо. Поспішати нам нема куди. У такому настрої їхати до нього все одно не слід. Але дай мені хвилинку! 

    Інна пішла на кухню та повернулася з двома келихами.

    — Й не здумай відмовлятися! — сказала вона, відкорковуючи пляшку. — Тобі життєво необхідно розслабитись та трішки відпочити. Занадто високий рівень стресу. Зараз будемо знижувати! Тут якраз стільки, щоб підняти настрій, але не втратити ясність мислення.