Глава 4 або Він сказав “ТАК”

~ Ян ~

   — Я так розумію, Софіє Вікторівно, ми з вами вчора одружилися. Може хтось мені нагадає, як так сталося. Наче ж нічого не віщувало (мало не сказав “біди”).

    Я сиджу на просторій сучасній кухні разом зі своєю безпосередньою керівничкою, власницею нашої інвестиційної компанії та її друзями. Її найближча подруга Інка готує нам каву. Дуже мила жінка, коли мовчить. Зараз якраз такий рідкісний момент. Алілуя!  

  — Ти що будеш? — запитує мене коханий Інки Дімасік (Ще одна мила людина!) й по черзі дістає з пакета пляшки. — Джин з тоніком? Віскі? Шампанське? Господи прости, пиво? Раджу грам 100-150 чистого віскі, краще з льодом. 

   — Давай віскі. Грам 200 і можна без льоду, — відповідаю йому. 

   Софія тільки-но зайшла на кухню. Вже не в ковдрі, а в стареньких домашніх джинсах та футболці оверсайз. Волосся недбало зібране на потилиці, окремі неслухняні пасма падають на лоба. Ніколи її такою не бачив. У такому вигляді вона нагадує звичайну молоду дівчину зі спального району, а аж ніяк не бізнес-вумен міжнародного рівня. На секунду навіть замилувався нею. Яскраво-червоні без всякої косметики губи ледь припухли. На щоках рум’янець й блиск в очах. Таки гарна! Жену геть ці дурнуваті думки. 

   Дмитро поставив переді мною на столі майже повну склянку віскі, куди все-таки кинув один  кубик льоду. Простягнув свою склянку для чаркування.

   — Давай, друже!

  Ми дзеленькнули склянками. Я зробив великий ковток й тільки-но зібрався повторити своє запитання, як Софія сказала:

   — Яне, я тебе дуже прошу, називай мене просто Софія й на ти, якщо можна. Бо це якось дико, коли ти мені викаєш. 

   Я мовчки кивнув, погоджуючись.

   — Мені прикро чути подібні запитання, — додала вона після невеликої паузи. — Ти взагалі нічого не пам’ятаєш?

   — Стосовно весілля майже нічого. Це взагалі правда? Як на мене, дуже нагадує якийсь дурнуватий жарт або розіграш. 

   — Малий, ти думай, що говориш! — встрягла в розмову Інна. — Цілу ніч тут в ліжку кувиркався, а тепер вдає з себе безпам’ятного! Я не я і хата не моя! Нормально влаштувався!

   Що я там говорив про милу жіночку? Забудьте! 

   — Інн, будь ласка! — звернулася до неї Софія. — Не чіпай його! Ми самі розберемося. 

   — Ой, знаю я, як ти розберешся! У тебе ж завжди на першому місці інтереси цих…  не свої одним словом інтереси. Він тобі зараз наплете, а ти може вже вагітна. Будеш тоді…

   — Інна! — прикрикнула на неї Софія. — Зі своїм чоловіком я якось розберусь сама! (Як же дивно це звучить!) Я ж до тебе в ліжко не лізу! — потім, наче підловивши себе на грубощах, додала: — Вибач, подруго!

   — Так лізь! Хто тобі не дає! — не вгавала Інка. Дімка аж стрепенувся. — Я не дозволю, щоб об тебе витерли ноги! 

   — Ніхто тут не збирається об мене витирати ноги! Адже так, Яне?

   Я кивнув. На старі дріжджі мене швидко почало розбирати. Але від нервів я одним великим ковтком влив у себе залишки віскі зі склянки. Дмитро якось дивно зиркнув на мене, але підлив ще трохи й потягнувся за льодом. 

   Інка фиркнула, наче зебра до якої надумав залицятися віслюк, надула губи й взялася розливати каву по чашках. 

   — Добре, що останнє ти пам’ятаєш? — запитала у мене Софія.

   Я піднапрягся. Що ж я пам’ятаю? Спогади окремими яскравими спалахами виринали у моїй пам’яті.

   — Я пам’ятаю, як приїхав на корпоратив…  Діму й Інну… Як ми познайомились пам’ятаю. … Пам’ятаю, як пив з Дмитром й ... ще з кимось. Пам’ятаю, як ми всі в чотирьох кудись їдемо. … Пам’ятаю невисоку симпатичну жінку. Дуже приємну. Вона запитала, чи хочу я на тобі одружитися. … 

   Ще один яскравий спалах. Я не знаю, чи це правда чи витвір моєї уяви.

   — І?! — цікавиться Інка. Не без єхидства звісно.

  — Я відповів “Так!”, — розгублено говорю я. — Це було тут! Тут!

   Ні, це якась маячня!

   — Ми що одружилися у тебе на кухні? — здивовано запитую я у Софії.

   Вона ствердно киває головою. 

   — Ну, от бачиш, малий! — звертається до мене Інна. 

   (Мене сильно дратує цей її "малий". Якщо вона одного віку з Софією, то різниця у віці у нас не така й велика. Я молодший лише на чотири роки.) 

   — Ніхто тобі руки не викручував, ти сам зголосився одружитися з нашою Софійкою. Он свідоцтво на столі. А Дімка може показати відео самої церемонії. Дуже ... весело було. Скинеш йому! — звернулася до чоловіка.  

   — Вже! — відреагував Дмитро. — Ще вчора.

   — І судячи з того, що ми побачили, коли ви нас так милостиво зволили прийняти сьогодні, — глузливо зауважила Інка, — вчора вночі ви порозумілися. Ще й як порозумілися! Так, подруго? — підморгує вона Софії. — Чи тут ти теж нічого не пам'ятаєш? — це вже мені.

   Гадство, як же це не приємно, коли ти не можеш достеменно згадати, що було! Коли всі твої знання про найближче минуле — це розрізненні спалахи здавалося не пов'язаних між собою згадок, якісь окремі картинки, які здаються просто витвором твоєї уяви.