Глава 2 або ХЕрасмент місцевого розливу.

~ Софія ~

~ Незадовго до подій у першій главі ~

   — Не можу я до нього підбивати клинці! Скажуть "примусила", "схилила", харасмент там, усі справи.

   — Хера… шо?

   — Неважливо! Я на це не піду. Не можу так. Коротше, дохлий номер. Звільнитися я не можу, — хмикнула я з іронією. — Ти ж розумієш. Все ж власниця!  Звільнити його також. Навряд він після цього захоче зі мною зустрічатися. А тут ще нещодавно новину дізналася. Одружується він. Зовсім скоро.

    — От срака! Ну, так що ти "Кавказьку бранку" не дивилася чи що? Викради нареченого!

   Ми з Інкою сидимо у мене на кухні. Звичайно, не просто так. Й досить таки довго. Вже забули про страшенну шкоду цукру й добралися до цукерок. (Де вони тільки взялися?!)  

   Починалося все як завжди. З червоного сухого. З дорогих вин, під тисячу за пляшку. Он якраз та сама пляшка з-під нього стоїть на підлозі біля столу. 

   Потім Інка сказала:

   — Так, подруго, хватить цього баловства! Ми з тобою — дорослі дівчатка! Та й не дівчатка вже давно. До речі, що там у тебе на особистому фронті? 

    — Рано, мать! — зупинила я її.

    — Згодна! — кивнула вона.

   Підійшла до бару, дістала пляшку Chivas Regal, що зараз стояла майже пуста на столі, пару склянок з товстого скла та лід з морозилки. Все звично. Впевнено розлила віскі по склянках, кинула туди по два холодних кубика замерзлої вологи. 

   — Може Кока-колкою розбавимо для початку? — запитала у мене. — Чогось солоденького захотілося.

   — Мені не треба, а собі можеш. Як на мій смак, занадто вона солоденька. 

   — Та й то вірно! Зайвий цукор — передчасне старіння, закислення організму, запалення в клітинах і смерть в муках!

   Я не звернула уваги на ці її сентенції. Вже звикла. Чого я тільки від неї не чула! Моя вірна подруга вміє доступно й неординарно доносити інформацію. 

   Взагалі Інуся, як ТСН — не перестає вражати. Щось як вимочить — хоч стій, хоч падай! Таких жінок насправді не так багато: власне вона, моя "незабвенная" мамця, дві мої сестрички, сусідка Ірка й … усе. А-а! Ще куму з Золотоноші забула. Ото ще не дай Боже… Женщина-огонь! Ракета, бомба, петарда! Не переслухать, не пересміяться! Як вона там цікаво? Сто років її не бачила.

   Так от. Все почалося, коли ми майже прикінчили більш ніж половину пляшки. Сидимо такі, як дві квітки під вечір, коли вже сонце сіда. В сенсі, пелюсточки склали, медитуємо про своє, про жіноче. Типу, що робити, коли волосся лізе що дурне? Чи допомага той клятий лопух чи краще зразу до трихолога? (Не лякайтесь! Це не шось венеричне. Це лікар по волоссю.)

   — Ага! — сміється Інка. — Щоб він тобі виписав того лопуха й взяв 750 гривень за консультацію.  

   — А що вже по 750? Ні чорта собі ціни ростуть. Я ходила ще по 200 чи по 250.

   — Коли це? Ще за Януковича, Господи прости? 

   — Не питай мене таке. Я не знаю, хто тоді був, пропади вони всі пропадом. Я тоді була у дикому стресі. Ти ж пам’ятаєш. 

   Вона відразу примовкла. Це неприємні спомини для нас обох. А ми не для того тут зібралися, щоб давати халепам минулого псувати нам сьогодення. Заськи!  Тож ми швидко змінили тему. 

   Поговорили про те, як правильно запікати м’ясо, щоб було смачне та здорове їдло. 

   Потім про служби доставки — хто, як працює. Бо це важливо. Особливо Інусіку, яка весь час щось комусь та замовляє. Собі, дітям, чоловіку, матері, батьку, сусідам, акваріумним рибкам та коту, усім. Один раз навіть випадковому таксисту, бо йому щось там треба було, а він не знав як. Ну, і ця безкорислива помічниця людству все йому замовила прямо поки вони їхали. 

   Інка звісно розказала про свою класну. Ну, не особисто свою, зрозуміло, а свого малого. Це святе! Він у неї перейшов у п'ятий клас. Уже не меншачок. Вчителів добавилось, тож і історій про школу теж. Куди ж без цього! Адже, освіта дітей — то не цацки-пецки, тут все серйозно й дуже важливо.

   От і треба було продовжувати в тому ж дусі! Але ні! 

   Кожного разу після якоїсь там склянки Інку розбирає і починається:

   — Так, Сонечко! Ти мені скажи, що там у тебе з особистим? Є хтось?

   — Так, сестро по розуму! Що за безтактно запитання? Воно того й називається особисте, що... — намагаюся відбиватися я, хоча знаю, що це абсолютно марна затія. 

   — Та хвате мені вже тут розказувати за безтактність! — перебиває вона мене. — Чули вже! Ти мені скажи, скільки ще ти будеш ходити молода, красива, багата й не обласкана? Роки то біжать, не вернеш. Нам з тобою уже скільки? Отож! А ще ж треба родить! Що ти кривишся?! А як? Ти мені скажи, як без дітей? Нащо тоді оце все? Пашеш, пашеш, що міні-трактор на свободі, і кому, навіщо? 

   — Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову! І не набридає ж тобі воду в ступі товкти! Чого ти до мене причепилася, як сльота?! Чого ти добиваєшся? Я ж тобі казала — всьому свій час.