Глава 1 або Хай мені грець!

~ Ян ~

   — Апчхи! — і я відкриваю очі. Носу лоскітно. Відчуваю зараз знову почну чхати. Ніс безбожно чешеться. Воно й не дивно, адже його лоскоче чиясь пишна шевелюра. У мене на грудях лежить жіноча голова!!! І це не Даша! Господиня голови спить у мене під боком, закинувши на мене правицю, на безіменному пальці якої красується обручка. 

   "Вона ще й заміжня!" — таранить мозок думка. Я мимоволі кривлюся наче від болю. А щоб тобі! Як так?!

   В останній надії невідомо на що ледь-ледь підіймаю ковдру. Чорт! Трясця його матері! Чого й слід було чекати! Ми обоє голі! 

   Мабуть, від руху повітря через ті мої маніпуляції дівчина злегка потягнулася й щось процямкала губами. Чи як це сказати? Ті її звуки навели мене на думку про немовлят. В моєї сестри недавно народився син, так він щось таке робить, коли шукає, щоб собі поїсти. 

   Мабуть, від думки про немовлят накотила нудота. 

  Я досі зеленого уявлення не маю, хто сопе у мене на грудях та гріє мені бока. Тільки-но хотів прибрати волосся та придивитися до обличчя, як дівчина поворухнулась, ще раз смачно плямкнула й ткнулася носом мені в груди десь в області пахви.

   Відчуваю, як затекло все тіло. Але боюся рухатись. Чомусь не хочу її будити. Сам не знаю чому. Чесно кажучи, гадки не маю, що робити в подібних ситуаціях.

  Хочу відразу пояснити — я ніякий не бабій. У мене, взагалі-то, є наречена й весілля… скоро повинно було бути. А тут таке! 

   Спокійно! Без паніки! Глибокий вдих 1-2-3-4 — повільний видих 1-2-3-4-5-6! Вдих-видих! Трошки допомогло.

  А де я взагалі? Озирнувся навколо й зрозумів, що не знаю де я. Ні найменшого уявлення. Наче квартира. Не готель. Велика світла спальня з вишуканими меблями. Біля дверей мальовничою купою валяються наші речі. Мої піджак та штани, вивернуті навиворіт; її зіжмакана сукня та моя, судячи з усього, багатостраждальна сорочка. Й серед того всього наша білизна. Що цікаво, одна її туфля на височенних підборах чомусь валялася прямо на ліжку, в куточку.

   Якого біса я нічого не пам’ятаю?! 

   Безбожно хочеться холодної Кока-коли. Або хоча б ВОДИ!

   Ні, таки мушу змінити положення. Напруга в тілі стає нестерпною. Але як? Вона лежить на моїй правиці, яку я вже майже не відчуваю. Таки мушу підвестися. Якомога акуратніше дістаю руку з-під дівчини й відсторонююсь. Зовсім трошки. Потихеньку. Вона втикається обличчям в подушку. Завмираю на секунду. Але незнайомка й не думає прокидатися. Коли ж ми заснули?

   Намагаюся розробити правицю. Так, як це роблять усі люди на Землі. Починаю стискати та розтискати кулак. Одночасно пильно вдивляюся в дівчину поруч. Але не туди я дивлюся. Ой, не туди! От коли я кинув погляд на свою праву руку, щоб впевнитися, що вона у мене ще є… От тоді я мало не звив! 

   На безіменному пальці моєї багатостраждальної правиці поблискувала … обручка. Скромна чоловіча обручка. 

   Якщо ви думаєте, що “мало не звив” — це такий мовний зворот, то ви не праві. Я реально мало не до крові закусив нижню губу, аби не заволати у все горло. Бо це якийсь бісів сюр! 

   Але всі ці мої перестороги були марні. Бо раптом тишу розірвав оглушливий звук, що линув десь з глибин цієї проклятої квартири. Швидше за все дзвонили у двері. Настирливо та нахабно. 

   Моя таємнича оголена сусідка по ліжку нарешті заворушилася. Вона спробувала підвести голову з подушки. Вийшло в неї не відразу.  

   — Якого біса? — хриплим голосом сказала вона кудись в подушку. Потім все ж таки спромоглася піднятися й сісти в ліжку. — Хто там ще телембенька? Що за сучий потрох? — втомленим роздратованим голосом кинула вона кудись у Всесвіт своє обурення й широким жестом відкинула волосся з обличчя. 

   Матір моя Василина! А щоб я здох! Хай би мене краще живцем в асфальт закатали! Хай би я краще з якимось хлопцем отак прокинувся! Хоча ні, це вже занадто! Краще в асфальт!

   — Софіє Вікторівно!!!

   — Господи, Яне! Ти ще чого репетуєш? Голова й так гуде, наче мені в скроню з гаубиці шмальнули! До речі, привіт! Яка воно година, не знаєш? 

   Я не встиг нічого відповісти, як у двері почали просто гатити кулаком.

   — От гадство! От є ж такі нелюди неадекватні. Якщо не відкривають, значить нікого нема вдома, — пробурмотів собі під ніс мій вранішній кошмар, на ім'я Софія Вікторівна. — Відвернись, будь ласка, а то мені якось незручно. Й з тебе ковдру зривати не хочеться, бо тоді тобі буде незручно, так же? 

   Та так же! Мовчки відвертаюся, щоб усім було зручно. Чую, як прошурхотіли, від'їжджаючи в бік, дверцята шафи. 

   — А хай тобі! Де той клятий халат? Яне, не дивися! Я ще не все!

   — Як скажете, Софіє Вікторівна! Не турбуйтеся! 

   У двері знову почали дзвонити, буквально гвалтуючи дзвінок.  

   — Краще Я відкрию, — сказав я. — Можливо, там дійсно якісь неадеквати. А судячи з того, як вони ломляться, так воно і є. Тож, краще я. Будь ласка, киньте мені штани! 

   — Лови! — прозвучало водночас з тим, як штани прилетіли мені в голову та боляче вдарили пряжкою ременя. Але й на тому дякую.