Упир та Босорка

Яке бажання об’єднує людей протягом, навіть, не віків, а всього існування людства?

Практично всі стародавні культи та релігії в тій чи іншій мірі оперували поняттям вічного життя: чи то земного чи небесного. Амброзія у греків, Ламмер Вайн у германських племен, хаома — ірландських чи, наприклад золотий горіх Франка… Всі ці поняття можна об’єднати в «еліксир безсмертя». Так званий пошук «філософського каменя» затьмарив не одну буйну голову.

А що ж робити коли в тебе це є — вічне життя, а точніше не життя? Що, коли ти мрець, який по ночах скитається по землі без цілей, без близьких, без насолод, без будь-яких вагомих дій, навіть, для себе самого? Що робити, коли єдине, що дано твоєму виду — це біль та смерть, і ті тобі й при бажанні недоступні?

Одному такому вічно не живому пощасливилося забрести на окраїну села Старі Мухомори.

Прийнято вважати, що відьми злі та підступні створіння, так чому ж красива жінка, що знайшла посеред білого дня у глухому лісі труп нічого з ним не зробила? Вона не використала його для темних ритуалів, не покликала когось, ба, навіть, не проігнорувала. Це була якась не правильна жінка, не правильна відьма. Вона дочекалася, поки останній промінь сонця заховається за горизонт, щоб заглянути у вічі смерті. Та все ж якою б не правильною вона не була, та ні одна відьма не дурна. 

Коли мрець прокинувся, гострий кілок впирався у його груди, а сам він був скутий так, що і його надлюдська сила була безсильна. Перше, що він побачив, була зморшкувата стара з огидними бородавками.

— Давненько я не зустрічала нікого з вашої братії. — мовила відьма, уважно розглядаючи тіло під нею.

— Не так давно як я зустрічав хоч когось. — відповіло те саме тіло. Кожне слово давалося йому важко.

— Упире, як тебе занесло у наші краї? Як ти взагалі дожив до сих днів?

— Хіба я живий?

— І то правда. Але це не відповідь. — жінка трохи сильніше вдавила кілок.

— Прошу, вбий мене, відьмо, оскільки мені забракне духу зробити це самостійно. — було помітно, що упирю слова даються нелегко, проте він старався говорити як при житті.

— Чого ти жадаєш? — раптом запитала відьма. В цей момент вона була схожа не то на диявола не то на джина (якби упир знав про них).

Уперше з моменту смерті він з кимось розмовляв, тому продовжив чемний діалог замість того, щоб розізлити жінку, щоб вона нарешті проштрикнула його серце та відпустила у забуття.

— Я хочу жити, але мені це не дано, тому надам перевагу справжній смерті.

Жінку здивувала відповідь. Упирі завжди жадають крові. Вони настільки привикли до цього, що іншого від них годі й очікувати. Єдиний інстинкт завжди бере верх. Якою б не була людина при житті, ставши ходячим мерцем її більше нічого не бентежить. Максимум відголоски минулого можуть тягнути їх до близьких, що завжди тягне за собою смерть та сльози. Але судячи з вбрання упиря, його вже ні до кого не може тягнути.

Альтруїзм у відьмі поширився й на нечисть.

— Якщо я тебе зараз звільню, що зупинить тебе від того, щоб розірвати мені горлянку?

— Ненавиджу вид крові. — просто відповів упир.

І вона йому повірила. Мить і відьма твердо стоїть на ногах, своїми гачкуватими пальцями ховаючи кілок за пояс, а пути, що сковували упиря розв'язались самі собою.

— Як тебе звуть, упире?

— Радмир, відьмо. Я к ж до тебе звертатись?

— Євдокія. — представилася відьма. І без переходу звеліла. — Вставай, Радмире, помізкуємо як зарадити тобі.

Євдокія привела упиря до себе, та в дім не пустила, лише до сараю. За півгодини у невеликому світлому сараї, який більше нагадував невеликий склад було розстелено стару радянську розкладушку та поставлено великий таз з відром води і ковшиком. Вода була крижаною, Євдокія не бачила сенсу її нагрівати, оскільки упирі непідвладні холоду так як люди.

Поки Радмир мився, відьма з усіх сторін вимальовувала зовнішні стіни будівлі дивними символами. Тепер без її дозволу він не зможе покинути сарай.

Яким би мирним не був упир, проте первородний голод та інстинкти можуть взяти гору.

У сучасному світі людям не потрібні знання про надприродне. Завжди знайдуться дураки, які надумають, що вони супер-мисливці, щоб потім було чим похвалитися перед друзями та підняти свою самооцінку. Але ж по суті вони лише постраждають.

Перш ніж завести діалог з Радмиром, Євдокія вирішила перевірити його самоконтроль.

Коли відкрилися двері сараю, упир побачив краплю крові з проколотого жінкою пальця і втратив свідомість. Така реакція неабияк здивувала босорку.

Коли Радмир прийшов до тями, він розповів їй, що так було ще при житті.

— В якійсь мірі ставши таким, я навіть, зрадів, що завжди боявся крові. Так мені було б важче зашкодити кому б то не було. Я вже й привик до вічного голоду. Практично його не відчуваю. — чоловік вирішив бути щирим від початку до кінця. Відьма його шанс: якщо не на спасіння, то хоч на короткий проміжок часу, в який він відчує себе живим. — Знаєш, відьмо, дивно було стати своїм нічним жахом. Мати в дитинстві завжди лякала породженнями ночі, щоб я не виходив за межі дому вночі. Тоді я думав, що то були казки. — він гірко хмикнув. — Виявилося, що я ще й як помилявся.