"Комунізм вічний"

1

І ось у залі тиша. Сотні голосів припинили говорити в момент. На сцену важкими та гучними кроками вийшов «Березень», позаду нього було дві тіні: одна тримала ножа, а інша – келих, наповнений червоною рідиною. Подих артиста у мікрофон збудоражив усю залу. На стінах з’являлись квіти, обвиваючи колони. А в далекому кінці був чутний шум води, яка потоком пливла у море, якого у театрі аж ніяк не було. Секунда – і письменник заговорив.

1 березня 1980 року, коли здавалося, що з першими пролісками до людей у вікно постукає щось особливе, що принесе їм цукерки у їхні тарілочки, окутає теплом та навіє спогади хорошого, Авдій стояв на могилі Катерини, якій приніс її улюблені півники. Усю церемонію похорон він тримав за руку Антоніну, яка була єдиною, хто прийшов у той день з Лемком на поховання тітки. 31 грудня вони ще у колі сім’ї сиділи разом і святкували той день. У дітей було єдине бажання у ту ніч – нехай Катерина житиме довго, коли ж у самої тітки – аби швидше вмерти та не відчувати більше того болю. Її бажання збулось. Увесь цей час, після смерті Августина, після того, що ніякого вибору не залишилось, Авдій працював, підбираючись все ближче і ближче до ректора університету. Останній у списку.

Лемко змінився, абсолютний Патріот, той хто зробить усе для Батьківщини, той, хто вже не бачить сім’ю. Він знає секрети відділку, він знає усю роботу КДБ, він знає усе, але йому зламали свідомість. Мабуть, він ніколи не зрадить тим, хто його таким створив… Ідеальна лялька! Але все має свій кінець.

-Я пам’ятаю все, що ти сказала мені, Катерино. Абсолютно все у ту ніч. Твої очі були чисті, ти не марила, говорила чітко та свідомо, перед тим, як твоя душа піде навік. Коли все життя ростеш з людиною, яка хоча б як не старалась, але піклувалась про тебе, допомагала твоїй сестрі стати на ноги, кормила, одягала, менш за все ти чекаєш від неї зради. Тітко, я давно тобі пробачив те, як ти мене била, кричала, гнала з квартири, виплескувала увесь свій гнів, але я ніколи не прощу тобі… ЧУЄШ, ТАМ, У ЗЕМЛІ! НІКОЛИ ТОБІ НЕ ПРОЩУ ЦЬОГО! Як ти своїми гнилими губами могла піти і заявити на моїх батьків, на Ларису та Федора Лемішиних. Мабуть, це прокляття моє, жити у колі зрадників. Що мама, що батько, що ти, але ти найбільша гниль. Будучи зараз тим, ким я став, я пробачив би рідним за те, що вони належали до опору, але ти вирішила за всіх. Ти ненавиділа маму, рідну сестру, паскудо, ти ненавиділа, бо вона забрала у тебе його. Замість того, щоб жити далі, Катерино, ти вирішила мстити, обравши свій шлях. І я обрав тоді, коли Антоніну калічили, вагався і тоді, коли довелось стати тим, хто вирішить чужу долю, проте впевнився тоді, коли вбили Августина, що я народжений бути зрадником, що я народжений, аби стати Патріотом. Це прокляття Лемішиних, жити брехунами, жити захисниками, але по різні сторони стіни. Я більше ненавиджу тебе, аніж люблю, тітко, надіюся, що ми разом горітимемо у пеклі, і я зможу нарешті тебе придушити!

Авдій кинув квіти на могилу та пішов звідси чим подалі.

Майже усі колоси, які раніше стояли на колінах впали лицем перед тиском, ораторськи обдарованим, наділеним розумом – найбільшою силою, що перевершує інші, перед тим маленьким гігантом, який дивився у очі тих, що підкорилися. Безкарно, серед усіх, на прямих ногах стояв велет Патріотизму та Захисту Батьківщини. Велетень Партії відчував страх перед ним, адже навіть він знав, що ще трішки часу, і той, хто не скорився перед ним, матиме розум!

Авдій йшов, відчуваючи погляд кожного із велетнів на собі, та все розмірковував. Адже такого юного студента, якому ось-ось і буде 18, запросив прямо до себе у великий будинок на вечерю, ректор університету, яке колись приносило всім благо у навчанні, добробуті та честі. Повз вулиці, які розкинулись, немов лози на деревах, повз темні провулки, де крок за кроком валялись використані шприци, хлопчина просувався, майже непомітно ні для кого, але він знає, що за ним спостерігають. Шприци… Деякі з під антибіотиків, деякі з під ЛСД, а деякі з під морфію, біля яких лежав або лежало бодай два трупи, які поділили смертельну дозу одне для одного. Завтра їх тіла викинуть у морг, де після розтину спалять у крематорії. Партія не дасть ні цента та ні клаптику землі, туніяцям, алкоголікам, зекам та, тим паче, наркоманам.

-Хлопче, дай закурити.

У одному із провулків, який виходив на лісний масив, студента зупинив чоловік із доволі знайомим обличчям. Без пальця. Покалічений та побитий.

-Не курю, чоловіче. Зачекайте, я вас десь бачив.

-Та хіба? Не може бути. – чоловік не спускав очей з Авдія

-Автобусна зупинка, ви тоді ж до мене підходили.

-Гарна пам’ять у тебе… Проте, вона не врятує тебе. Авдію, я надіявся, що наша розмова тобі покаже, як же у нашому часі все є насправді. Ти пішов по тропі, яка привела тебе у лігво, де тебе з’їдять, як з’їли і Августина, і усіх тих, хто хоча б намагався врятувати мізерною каплею, цю дияволом помазану країну. Подивись навкруги, червоний – колір крові, крові тих, кого за весь час історії забрали у свою землю більшовики. Але знаєш, я не здивований, ти ж захисник, борониш Антоніну, не знаючи, чи в майбутньому вона нищитиме все, що ти сьогодні захищаєш, чи наслідує твій приклад і візьме за руку Лаврентія. Правда ж? Ти цього ж абсолютно не знаєш, хлопче. Щовечора розповідаючи їй, як насправді все жахливо, як ти намагаєшся зробити все, щоб у вас з нею було добре, ти бездумно йдеш убивати, тобі байдуже, бо не відчуєш крові, так як власне не убивав, але ти той, хто ставить крапку у житті тих людей. Та кров для тебе невидима, проте вона підливається у океан кольору, того що на прапорі цієї країни. Ти гадаєш, що ти один такий? У іншому місті, можливо більшому, можливо, меншому, є такий самий Лаврентій, якого звати Олександр, і є такий самий Авдій, якого звати Павло, які роблять все те саме, але ти робиш це в університеті, а Павло, у казармі якогось ракетного полку, шукаючи тих, хто виносить інформацію про ядерний арсенал союзу на Захід. Ти маріонетка, Авдію, як і Павло, як і Владлен,  як і Максим, як і безліч тих, хто співпрацює з Колосом Патріотизму  та Захисту. Сьогодні ти бачив мене востаннє, скоро зустрінемось. Вистава на тебе чекає!