«Партія в шахи»

1.

Тихими та повільними кроками на сцену вийшов «Жовтень» після оркестру «Вересень». Сам один, він повільно наближався до мікрофону, колихаючи вітер, підсилюючи його або навпаки. Зала сповнена тінями минулого ще не закінчила аплодувати оркестру. На пустих місцях подеколи з’являлися відображення сліз. Тіні плакали від виступу, від першого акту, який зіграв їм «Вересень». І ось він тут… «Жовтень» взявся руками за мікрофон. Вдих.

1 жовтня

-Авдію, прокидайся.

Хлопчина спав після серйозного алкогольного сп’яніння. Лемко почав пити після того, як взнав, що Дмитро Вікторович загадково зник. Ніхто не знав, куди подівся викладач, лише очі Авдія передавали страх. Він все знає.

-Авдію!

Студент повільно відкривав свої очі. Помутніння в очах злегка малювало йому відображення покійного Дмитра Вікторовича, який мертвим поглядом дивився на Лемішина, як колись студент таким же поглядом дивився на нього. Авдій закричав.

-Відійди від мене. Я нічого не зробив!

-Ти мене убив. Суко, це ти все їм розказав!

-Ні! Ні! Ні!!! – кричав хлопець. – Покинь мене. – Авдій замахнувся пустою скляною пляшкою з під пива «Грусть».

-Братику! – закричала Антоніна.

Помутніння в очах пройшло. Лемко бачив перед собою сестру, яка від страху тремтіла, сховавшись у шафу. Студент з усієї сили намагався вирвати двері, що він успішно й зробив. Тоня заплакала, вона дивилася на Авдія очима, які знову передавали той самий страх, як тоді, коли її за руку тримав Берій.

-Тоню, Тоню… Сонечко, прости мені. Я не знаю, що на мене найшло. Я бачив монстра, який хотів мене убити.

-Братику… Ти божеволієш? Прошу, кинь пити. – кричала Антоніна. – невже ти не бачиш, як тітонька п`є?

Авдій, присівши на ліжко, замовк. Його сестра у такому ранньому віці, розуміла речі, які незрозумілі й дорослій людині. Тоня побігла з його кімнати, так і нічого не сказавши більше Лемку. Допивши ті краплі, що залишились у пляшці, студент повільно виходив із кімнати. У його голові відбувався розкол, як і через 12 років відбудеться у Союзі. Коли він наближався до дверей, то майже не втратив свідомість, безглуздо перечепившись об сумку із його нотатками для університету. Через годину йому йти на другу пару. Після Дмитра Вікторовича, у його списку опинилися ще двоє педагогів. Лаврентій після випадку із Пархоменком особисто надав Авдію список цілей, за якими мав йти нагляд – 5 людей,  серед яких Пархоменко вже був давно убитий.

Тиждень раніше.

Тому, коли вересневі часи підходили до завершення, декан історичного факультету та викладач психології стали наступними цілями. О, ні, студент абсолютним дурнем не був: одному він підкинув у портфель погрози, що якщо він не зізнається, то усю його сім’ю розстріляють перед його очима. І це, на диво, спрацювало. Абашин Леонід Ярославович написав цілого листа про те, як сам належав до «Опору», як убивав продажних міліцейських та підривав будинки адміністрацій. З його слів він погодився співпрацювати з Лаврентієм, так як це відводило очі від нього, від усіх його дій, але як педагог помилявся. Катували його дві ночі, вибивавши інформацію за місце розташування «Опору», але ті хто до нього належав ніколи не знали, що це за місце і розпізнати одне одного могли лише за фразою: «І червоні хмари спопеляються сонцем». Помер Абашин на 3 день катувань, коли Берій одним ударом в шию зламав відразу 3 хребці. Викинули його у холодну яму, десь далеко у лісі, а ректору наказав рознести інформацію, що Леонід таємниче зник, якщо його допитуватимуть по даній справі. Лаврентій робить усе так, що тих, кого він таємно забирає у холодні руки смерті, ніхто не згадає та дума про них не рознесеться навіть на сантиметр. На щастя і на горе, у Леоніда не було сім’ї, так як двоє убили б і їх без усяких сумнівів. Той хто зрадив батьківщину, того згадка не має існувати на цій Землі. Проти КДБ всі були безсилі, і як тільки вони щолкали пальцями, їх маріонетки, які вони вербували до себе, різко виконували накази, навіть не задумуючись про наслідки. Після Партії, керівною рукою були вони…

А ось із психологом, йому пощастило менше.  За два дні до нового місяця, у той день, коли вітер здіймав ураган, а дощ не вщухав, Авдій уночі вибив вікно домівки, у якій жив психолог Костянтин Михайлович разом із своєю нареченою – Аллою. 28 – річний викладач, який тільки недавно закінчив навчання і вийшов із молодіжного суспільства, був ковтком свіжого повітря серед старих докторів наук. Він застосовував практичний матеріал в поєднанні із лекційним, тобто навчав предмету за рахунок моделювання, коли брав двох студентів і на них створював невеличку виставу, як розпізнати те чи інше захворювання, чи як допомогти. Студенти обожнювали Костю, після пар він дружно з ними, хто мав зацікавленість, ходив у спортзал «Атлет», де вони і займалися. Викладач був з ними на одній хвилі, з деякими потоваришував, з іншими навпаки розсварився, але неодмінно залишалося те, що ким би Костя не приходився своїм студентам, він в першу чергу викладач, якого поважав кожен учень, у кого Михайлович викладав. Так ось… Авдій кинув камінь, на який наклеїв записку. Від такого різкого звуку Костянтин прокинувся відразу.

-Любий, що це? – у напівсвідомості після сну заговорила Алла.

-Ти спи – спи, я подивлюся.

-Поцілуй мене.

Губи Успенського потяглися до лоба його заспаного метелика. Піднявшись із ліжка та одягнувши окуляри, викладач і побачив той злощасний камінь. Руки у нього тремтіли… «Зрадник, ми все знаємо». Костя закрив обома руками рота, аби від паніки не закричати. Повільними кроками він наблизився до вікна, де біля дерева стояв незрозумілий силует чоловіка. Коли останній же зрозумів, що психолог подивився на нього, він просто пішов.

-Ей, чоловіче, це що жарт якийсь чи що?

-Костю, чому репетуєш? І до кого це ти звертаєшся?

-Любонька моя, спи, я зараз повернусь. Треба комусь натерти сраку за його поведінку, глядиш і нам нове вікно поставлять за безцінь.

-Що? Ні! Ти нікуди в такий час не підеш. Костю, ти чув?