«Червоно-жовта квітка»

Комунізм вічний.

Комунізм житиме з нами завжди.

1

1979 рік.

Понеділок. 1 вересня. 9:00

Сильний вітер грає сумні мелодії старого, нікому не потрібного інструменту. Звуки дощу підіграють та доповнюють акордами пісню, яка обплетена червоним прапором із золотистим серпом та таким же молотом на стенді, який стояв біля входу в Комуністичний економічний університет імені Романа Назаровича Волобуєва. Шелестіння листя підсилює й так гучний спів гурту «Вересень». Посеред цієї вистави стояв натовп із студентів, які прийшли у цей день, аби вступити до вищого навчального закладу. Дехто був вбраний, як син чи донька посадовця у Партії: пишна чорна дублянка, штани, які тихо були завезені із Заходу, дорога чорно-червона сорочка, на якій висіла золота зірка, та чорні туфлі,. Ці студенти аж ніяк не воювали, не зробили відкриття в галузях наук, вони родилися у сім’ї, де батько або мама, займали високі посади у Партії. Зібравшись у коло, вони обговорювали, до кого прийдуть у садибу святкувати сьогоднішній вступ. Ці студенти могли навіть не з’являтися біля входу, їх імена були ще у списку, коли вони закінчували 10 клас, а може раніше… Але все ж, вони тут. А все подалі від них стояли разом сім’ями прості громадяни, всі такі однакові, але по-своєму різні. Жінка із хлопцем, який має гетерохромію, чоловік із двома доньками – близнюками та він, сам один – Авдій Лемішин. Вбраний у білу сорочку та чорну куртку, на спині якої було написано «Чемпион», спортивні чорні штани та світлі кеди, у яких він ходить вже 4 роки. Його ступня перестала рости у 13, а сам хлопець ріс на славу його покійним батькам. Обличчя революціонера: тонкі скули, нахилені брови, зеленоокий красень, високий на зріст, десь під метр вісімдесят, із низьким голосом. Зараз йому 17. Його світлий відтінок зеленого у очах змарнів, через велику кількість сліз, яку він пролив на похоронах своїх рідних. Думками Авдій згадував, як тримав за руку свою сестричку Тоню, якій тоді було 5 років, а самому Авдію – 12, на похоронах батьків. Він розумів, що їх убили, але хто це зробив, Лемішин не знав, та й не здогадувався. Хлопчик не бачив мертвих батьків, лише їх труни… Неймовірно дві важких труни, які клали на повністю сиру та голу землю, якою потім і засипали їх. Похоронили чоловіка та дружину під одним хрестом, де на табличці було написано: «Лемишин Лариса Александровна и Лемишин Фёдор Петрович». Поруч біля могили, за столиком, сиділа тітка Катя, яка випиваючи стакан за стаканом горілки, проклинала Авдія, але не Тоню.

- І правильно, що Лариску з Федором поховали під одним хрестом, нині все дорожчає, а мені жити на щось треба. Скажіть спасибі, що ще не в одній труні лежать, «ха-ха». Чудова горілка, треба буде у Васильовича ще замовити. А ти що, плачеш, малий? Плач – плач, ніхто тебе більше не пожаліє. Вас з Тонькою я заберу до себе, тільки тебе бачити не бажаю. Можеш приходити після школи, їсти, а далі йди на всі чотири сторони. Хочеш – йди працюй, хочеш – тиняйся з алкашами, але щоб раніше 21:00 я тебе вдома не бачила.

-Потвора… - прошепотів Авдій

-Ти щось, «гик», сказав, малий?

-Аж ніяк, тьотю!

-Правильно, Лемко. Ти ж знаєш, якщо що…

-Я буду битий, як бродячий пес. Я все пам’ятаю!

-Молодець, Авдію! – жінка випила стакан горілки. – Так ти на свого батька схожий у молодості, копія Федора. – на секунду замислилась жінка. - Ехх, малий, кохала я батька твого, а він все за Ларискою бігав… Не покидали мене надії вибороти його у сестри, поки не з’явився ти. Щастя для батьків твоїх, і горе для мене.

-Навіщо ви мені це все розповідаєте? – плакав Авдій, згадуючи своїх батьків.

-Не знаю, Лемко, не знаю. Може, я просто сильно сп’яніла, а може я ненавиджу тебе і хочу виплескувати увесь свій біль, який був причинений мені, коли ти народився. Не слухай, тітку, завтра я вже прийду до тями. Не щодня ж твоя сестра помирає… - заплакала Катерина.

-Їх убили?

-Звідки я знаю, малий. – Катерина наклонилась до Авдія та прошепотіла : - Убили їх, Лемко… Тому ми хоронили їх у закритих трунах, аби ніхто не бачив, навіть ти, а особливо Тоня.

-Чому ви пошепки, тьотю?

-Тихо ти, малий. У нашому світі навіть могили мають вуха.

-Про що ви?

Катерина втратила свідомість після ще одного стакану горілки. На цвинтар приїхала швидка та забрала її, після того, як Авдій її викликав. Маленька Тоня не промовила ні слова, вона була налякана, а маленькі сині очі були наповнені водоспадом сліз.

Перебуваючи у думках, майбутній студент навіть не побачив, як до нього наблизився його найкращий друг із дитинства – Августин Марчук, кучерявий брюнет, трішки нижче за Авдія та худіше, фанат поезії та художньої літератури. Одягнений у синю сорочку, на якій було вишито, білими нитками «Август всегда будет тёплым», чорні брюки та чорні туфлі.

-Ти тут, мій друже, чому ж до мене не зайшов, коли прямував до університету?

-Прости мені, Августине, паскудний настрій, та й спогади нахлинули у мою й так хвору голову.

-Батьки?

-Авжеж, Августе, авжеж…

Марчук обійняв Лемішина. Що б не трапилося Августин завжди буде на стороні Авдія.

-Ти тримайся, Лемко, заради нас всіх тримайся. Хай-но буде у мене дитина, підеш до мене хрещеним батьком?

-Що? Звісно, Августине, буду виховувати з нього чоловіка, який зможе дати копняка власному тату, «ха-ха»

-«Ха-ха», ну що ж, через 10 хвилин урочиста церемонія. Через 10 хвилин ми ввійдемо у новий етап життя. Нехай життя ніколи не змінюється, друже.

-І ніколи не змінює нас.

Оркестр «Вересень» продовжував грати пісню природи, на хвильку приглушуючи галас натовпу. Недалеко від в’їзду на територію стояла чорна, неначе смерть, Волга із затонованими повністю вікнами, лише дим виходив із дещо привідкритого вікна. Подеколи рука, яка була у чорних рукавицях із золотими нитками на зап’ясті, витрушувала звідти попіл.