«Суд червоної свідомості»

2 вересня

1.

У віконце Лемка своїм золотистим промінням стукало сонце. За вікном було чути звук двигунів автомобілів, власники яких поспішали на роботу. На будильнику у молодого хлопця було 5:50, ще 10 хвилин і цей пристрій загорлає на всю квартиру. Коли ж Авдію не снилися сни з його минулим, із тим днем, коли хтось зайшов до них у квартиру, він спав у спокої та тиші, не прокидаючись у страху та піт не лився з нього водоспадом. Звуки сирени поліції та швидкої допомоги щодуху неслись кудись подалі, але не так далеко від вулиці Лемішина.

(У ніч, коли Авдій спав)

Петро Григорович Ворон, повертаючись після того, як викинув сміття, побачив хлопця, у стані алкогольного сп’яніння, який блював всім тим, що у себе залив. Ворон цілий день ходив понівечений: до нього не зайшов Володька Труть, та ще й з якимось хлопцем з курточкою «Чемпион» встиг посваритись.

-Хлопче з тобою все гаразд?

-Отвали , колхозник, не до тебя сейчас.

-Я викличу зараз швидку. Хвилинку.

-Дед, прошу отвали, не нужно никого вызывать. Если родители узнают, что я нажрался, как псина последняя, то я на улице буду жить, понимаешь?

-А як ж я допоможу тобі? – Ворон залишався на своїй позиції рятівника.

-Та нахер мне нужна помощь. Хотя, знаешь, дед, пива у тебя не найдется или рассолу какого – нибудь?

-Ходімо зі мною, є у мене розсіл, вип’єш та й підеш.

-Прекрасно, дед, как тебя звать – то, а?

-Петро Григорович я

-О, Петя. Петя, это хорошо, у меня так друга звать, хороший мужик. Ну пойдем, веди меня, старик.

Ворон взяв під руку хлопця, аби той не впав. Стан у нього був не дуже, але такий, який потрібен був Петру Григоровичу. Вони піднялися на 3 поверх будинку, у квартиру 34.  Чоловік завів хлопця до себе у квартиру та підказав, де у нього стоїть холодильник, щоб той взяв собі розсілу.

-Дед, спасибо тебе, а… Я у тебя еще посижу чуток и уйду, завтра в универ маю идти.

-Да, ти посидь тут чуток, а я скоро повернусь.

Вадим мовчки сів на крісло, яке розташовувалось у вітальні. Очима він обдивлявся кожний куток квартири, шукаючи цінне, що можна вкрасти. У помешкані стояв дуже різкий та неприємний запах змішаний із запахом одеколону, що майже змусило Вадима проблюватися відразу, як тільки він це внюхав. Поки Ворона не було, Єфремов підійшов до полиці із книгами, де його зацікавила одна, аж ніяк не підписана. Доторкнувшись до неї,  Вадимвідчув страх по – всьому тілу. Обкладинка записника була зроблена із шкіри… Людської шкіри. Він викинув її на підлогу та ,розвернувшись, побачив його… Через двері він мовчки посміхався всіма 32 наточеними зубами. Очі наповнились кров’ю, а погляд став мертвий. Петро Григорович зробив усе, щоб сьогодні голодним не бути.

-Дед… Умоляю, я жить хочу. Прошу… Дед.

Петро Григорович повільними кроками наближався до Вадима, який закляк від страху. У цей момент людяність Ворона зникла. У його руці була ідеально наточена сокира, але вся почервонівша від крові. Нею він убивав, нею і розчленовував. Замахнувшись та зробивши удар, Ворон промахнувся: Вадим встиг ухилитись та нанести удар діду в ногу, але Петро Григорович навіть цього не відчув. Єфремов почав тікати до дверей, аби вибігти звідси, а Ворон повільними кроками наближався, волочи по підлозі свою сокиру. Вадим розкидав речі на підлогу та кричав у квартирі, аби його хтось врятував. Добігши до дверей, він закляк. Двері були наглухо закриті. Повернувшись він бачив Ворона, який тримав у руці ключ.

-Не це шукаєш? Так підійди ж забери. – усміхнувся Петро. – Не йдеш? Як шкода… Тоді я підійду.

-Не надо, Петь. Умоляю, помогите!

На горе Вадиму, сусіди почули його крики пізно, і поліція приїхала у той момент, коли голова Вадима знаходилась у холодильнику. Петро Григорович зробив удар прямісінько у шию, убивши Єфремова миттєво. Занісши труп Вадима у свою кімнату, де він розчленовував тіла, Ворон вимив все від крові та записав у свій записничок ще одну жертву. Він дуже сумував, що це був не Володька Труть, який клюнув на його історію із канібалом, як і 20 інших дітей, але насолоджувався щойно приготовленим м’ясом. Ворон не знав, що це його остання ніч, але він їв із жадібністю, і жага його нікуди не зникала.

Через годину Петро Григорович чув сирени автомобілів за вікном. За хвилину роздався стук у двері.

-Відкривайте, міліція!

Ворон пішов по сокиру.

-Відкривайте, негайно. Сергію, вибиваємо двері.

Міліцейські увірвалися у квартиру. Тиша. Пустий коридор, який розгалужувався на три кімнати, у одні з яких їх очікував Петро Григорович.

Капітан міліції Володимир, рядовий Сергій та прапорщик Анатолій всі гуртом попрямували по квартирі. З дверей вибіг Петро Григорович та наніс швидкий удар сокирою по плечі Анатолія. Постріл. Ворон впав, не видавши ні звуку. Йому влучили прямо у ногу. Анатолій кричав та відповз до стіни, поки Сергій викликав швидку. Ворона прив’язали, поки не приїдуть слідчі та посадовці вищих чинів. Знайшовши аптечку у квартирі, Володимир перемотав руку Анатолію та знезаразив її.  Генерал – майор Назар Адольфович вже прямував у цю квартиру. Його команда, як і він,  вишукувала канібала 12 років.

Прокинувшись вранці, Володька Труть вибіг на вулиці, йому було цікаво, чому так багато машин було біля сусіднього під’їзду, та чому стільки людей у формі бігають туди – сюди.

-Володю привіт! – вигукнув один із міліцейських

-Дядьку Назар?! Дядь Назар!!! – Володя підбіг до свого рідного дяді, брата його мами.

-Як ти малий? Так давно тебе не бачив, ти тільки мамі не кажи. Я зроблю їй сюрприз.

-Не скажу, я прекрасно, не вистачить слів, як я радий вас бачити.

-Так, малюче. Ходи-но сюди, обійму тебе, чи як. – Назар обійняв Володьку. – Так ти вже виріс, малюк.

-Чому ти тут?

-Приїхали по справі. Слухай, я ж пам’ятаю, що ти цікавишся такими страшними штучками. Хочеш побачити вживу канібала? Тільки одне прохання, від мене навіть не відходиш, ти мене зрозумів?