«Двоє…»

1.

11:00

Авдій біг до дому, йому швидко треба було залишити речі і бігти по сестру, лише він міг її вберегти від всього. Зустріч із двома кдбістами змусила його серце битись швидше, і страх обійняв його. Біжучи дорогами, великими вуликами, де стояли одне біля одного гіганти, у середині яких, як механізми, жили люди, Лемко періодично дивився на небо і просив ангелів вберегти його та його сім’ю. На кожній з вулиць можна було побачити автомати з газованою водою, продавців, які продавали солодощі, ігрові майданчики занедбані, нікому не потрібні, де стояла гойдалки, на одній зяких сидів хлопчик. У синій шапочці із обірваним кінцем, теплій кофтині коричневого кольору. У кармані лежала записка: «Якщо до вас підійде мій син і скаже, що він заблукав, будь ласка, відведіть його на вулицю «Красноармейская 27Б, з мене гарантовані солодощі або грошова винагорода». Мама навчила свою дитину не боятися людей і підходити до них і з проханням допомоги, але для цього навчила хлопчака передавати ось таку невеличку записочку перехожому, до якого вона звернеться. Лемішин зупинився на хвилинку, щось його зацікавило у цьому хлопчаку, як мить до маленького Володимира підійшов чоловік. Авдій підійшов ближче.

-Володю привіт!

-Дядь Петю, добрий день. – усміхнувся Володька Труть, - щось хочете мені розповісти?

-Нагадай мені, малюче, скільки тобі років?

-12

-Дорослий дядько. А скажи мені, чи ти читаєш якісь жахи, чи може історії якісь чув?

-Дядечку, це мій улюблений жанр, якщо у вас є якась історія, розповідайте.

-Ти ж пам’ятаєш, де я живу?

-Так, сусідній під’їзд до мого.

-Я знайшов справжній щоденник канібала, який жив у цій квартирі до мене.

Очі Трутя спалахнули вогнем цікавості.

-Що ви там прочитали?

-Це було ще у 1957 році. Тоді ще Степан Михайлович любив проводити час, сидячи на лавочці, прямо тут, де ми зараз з тобою. Колись тут стояла невеличка зона для стареньких, які могли вийти і поговорити одне з одним. Степан любив розповідати усякі різноманітні історії. Біля нього завжди збирався натовп і слухав його, але до кінця завжди залишався лише один. І на самий кінець Михайлович залишав найцікавіше – історію про канібала. Він розповідав цю історію і пропонував дітям зайти і прочитати щоденник людожера. Степан Михайлович заманював таким чином дітей до себе до дому після чого і їв, і записував усе у щоденник. В останній свій день він заховав його у стіну, його убили пострілом у голову поліцейські. Сьогодні знайшов його я, усі його історії описані і збережені у тому щоденнику. Не бажаєш піти почитати, Володю?

Труть мовчки кивнув.

-Тоді ходімо.

-Володю! Негайно до дому, холоне твоя їжа. – викрикнув жіночий голос із вікна.

-Вибачте, дядько Петро, мушу йти до дому, завтра обов’язково до вас завітаю.

-Бувай, малюче, чекатиму з нетерпінням.

Володька Труть побіг до дому, а засмучений Петро Григорович залишився посидіти на лавочці, де зустрівся поглядом із Авдієм, який стояв, все слухав, коли Петро знаходився до Лемішина спиною.

-Чогось бажаєш, чоловіче?

-Ніяк ні, я поспішаю.

-Тоді швидше звідси йди, противний ти якийсь.

Авдій пішов далі, плюнувши під ноги чоловіку. Слухаючи у свій адрес 1000 і 1 прокльон, Лемко побіг.

Дібравшись до вулиці «Большая Подвальная», студент на секунду зупинився. «Щось не так на моїй вулиці», - подумав Лемко. У повітрі панувала атмосфера чогось жахливого. На вулиці у такий час не було ні одної людини, хоча зазвичай вони часто люблять вийти прогулятися з думками про краще майбутнє. Непохитним залишався велет, у якому Авдій жив. 12-поверховий, побудований за ідеалами конструкції. Сам Генсек ЦК КПРС приїжджав, аби подивитися на цього красеня. У Союзі існують, окрім цього виду, ще інші колоси. Гіганти війни: повітря, моря, які несуть руйнації, де ступає їх нога. Велетні забезпечення, які приносять людям оселю, тепло, але всі вони ніщо перед найменшим велетом – Партією. Саме вона створила решту, саме за її рахунок колоси непохитно чекають своєї черги, аби завдати удару. Саме за наказом Партії, за її добротою, велетні пускають у свій затишок маленьких механізмів Комунізму. Немає більшого гіганта, могутнього створіння, аніж Партія.

12:00

Зайшовши до себе у під’їзд, Лемко знову зустрівся із безхатьком, який завжди просив у нього милостині або склянки води. На цей раз безпритульний лише тихо лежав, повернутий до Авдія спиною. Навіть тут, Лемішин запідозрив щось не те. Здається, і той самий його під’їзд, і рідня вулиця, на якій він ріс, але знову навіть у під’їзді панувала атмосфера смерті. Відчуття неначе стіни ось-ось і заговорять. Дійшовши до своєї квартири під номером «49», юнак запхнув ключа у замок. Страх. Авдій зробив крок назад. Двері зачинені не були. Лемко присів, він не знав, що робити. Паніка, як на троні, сиділа у його мозку, поступово смикаючи за нерви, як за струни. У думках хлопця було лише одне запитання: «Що там знаходиться…». Лемішин чітко пам’ятав, як зачиняв двері. Він останній виходить з квартири, а у такий час нікого там бути ще не мало. Тітка Катя працює до 19:00.

За секунду все замовкло, навіть стіни, які тихо говорили до Авдія, але він їх не чув. За дверима був плач. Плакала Тоня. Лемко увірвався до квартири, навіть і не замислившись, як його сестра могла опинитись там одна. Забігши до кімнати, де був плач, Лемішин не зміг повірити своїм очам… Він бачив двох: одного в чорному мундирі  із загостреними окулярами, іншого в зеленій курточці із кепчиком на голові, які так терпеливо його чекали. Лаврентій, не знімавши окуляр, уважно спостерігав за хлопцем, покурюючи сигарети, які йому привезли із іншої країни. Тоня плакала, не казавши ні слова та не відводячи очей від брата. Її міцно тримав за руку сержант Берій Бацуру, який чогось чекав. КДБ знає про тебе все.

-Ти здогадуєшся, чому ми тут, Лемішине АвдіюФедоровичу?

Авдій мовчав. Він не міг сказати ані слова, страх стримував усі його спроби заговорити.