Нічниця

***
Нарешті, опустилася ніч. Ярина прилегла у спальні, притиснувши до себе немовля, а Маринка прилегла в неї під боком з іншої сторони. Вона сама не помітила як заснула. А прокинулася від того, що хтось дряпає їй ногу. Вона ледве розліпила важкі повіки і заблимала очима, намагаючись розгледіти у темряві бодай щось. 
— Це кіт? А ну киш звідси. Не для того тебе позвали! — вигукнула вона у темряву. Щось велике та сіре заворушилося в неї біля ніг, підняло морду та зашипіло. І це був зовсім не кіт. Бліде людське обличчя немовляти, але схудле та бліде, з синіми плямами. Сиве волосся обгортало худе кістляве тільце наче саван до самих п'ят. Очі блиснули червоним. Нічниця зашипіла, вишкіривши дрібні гострі зубки з величезними іклами. І раптом встромила зуби у ногу молодій жінці. Ярина заверещала від болю та розпачу. Нічниця зареготала і почала злизувати кров своїм довгим язиком. Прокинувся Максимко і заплакав. Маринка теж прокинулася і щойно побачивши істоту, стрімголов скотилася з ліжка прямо на підлогу. Вона вскочила на ноги й побігла. Лише зараз Ярина збагнула, що з тієї ночі як вона побачила нічницю, дитина більше не вимовила ані слова…
Ярина накрила немовля ковдрою, притисла до себе, промовляючи до нічниці:
— Пий мою кров, мерзото! Але дитинку не чіпай!
Вона почула звук "бумц", нібито щось важке впало на підлогу, блиснули в темряві зелені очі, і чорна тінь метнулася до потвори. Барсик поступався нічниці у рості, але це його не зупинило. Кіт зашипів і кинувся в атаку на потвору. Він стрибнув до ліжка, і вчепився у сіре тіло нічниці, намагаючись розідрати його кігтями, і встромляючи зуби. Істота заверещала, і замахала руками, намагаючись подряпати кота. Проте його товста шкіра витримала удари. 
Нічниця відчепилася від Ярини, стрибнула на підлогу, і побігла до вікна. Проте Барсик наздогнав потвору і знову вчепився в неї. Нічниця знову замахала руками та почала копати кота ногами. Все це супроводжувалося вереском. Тетяна підбігла до нічниці, і встромила їй в спину в ніж, промовляючи пошепки якийсь нашепт. Темні краплі крові, димлячись, закрапали на підлогу. Тіло нічниці витончилося, стало нагадувати темний туман. Тетяна дістала з кишені халата пляшечку та бризнула на потвору водою. Та перетворилася на цівки чорного диму, які поповзли до вікна, і просочившись крізь щілину у рамі, 
Бабця Тетяна сіла на диванчик, важко дихаючи, та витерла піт з лоба. 
— Вранці встанеш, пошукаємо з тобою могилу у садочку, — сказала вона. — Треба відкопати та спалити кісточки…
Кіт підійшов до неї, нявкаючи, потерся об її ноги та застрибнув їй на коліна. 
— Яку могилку, які кісточки? — перепитала Ярина. 
— Бо це твоя сестра була, відповіла бабця. 
— Як це? Яка сестра? — пробелькотіла Ярина. — Звідки їй бути? 
— Ой, ти наче маленька, не знаєш, звідки дітки беруться? — бабця зітхнула та захитала головою. — Бо ще до твого народження твоя мати мала народити дочку. Їздила по путівці у санаторій. Закохалася там в гарного хлопця. Той обіцяв їй, що жениться, але обманув. Кинув її та поїхав кудись за кордон. А вона, бідолашна, довго мучилася, сльози проливала, вагалася та бідкалася. Ну і попросила в мене зілля, щоб плід витравити. Я вже тоді знахарством займалася потихеньку. Навіть гроші мені великі пропонувала. Я не погодилася. Бо не можна дитину в утробі травити. Бо жива душа. Порадила їй народити дитину. Обіцяла що сама дитинку собі заберу, і попіклуюся про неї. Бо сама я народити не могла, бо безплідна виявилася. Але вона не послухала. Поїхала до відьми Горпини у сусіднє село, взяла у неї зілля, та зробила що хотіла. 
— Що саме зробила? — спитала Ярина тремтячим голосом. 
— Як що? Викидень вона собі влаштувала. Ніхто не розбирався. Як то деякі кажуть, немає дитини — немає проблеми. А строк в неї вже був великий. І закопала вона тільце плоду десь у саду, і навіть мені не сказала, де саме. Осьо її душа неприкаяна на нічницю перетворилася, та завітала до вас вночі. 
— Але чому саме зараз? Чому не раніше? — здивувалася Ярина. 
— А ось цього я тобі не скажу, бо не знаю. В неї могла б спитати, чого їй тут було треба. А так прогнали, вже не спитаєш…
 
***
Вони так і заснули, і проспали до самого ранку. А десь пополудні, бабця Тетяна взяла у руки горіхову лозу та пішла шукати могилку. Ледь відшукали горбочок у малиннику. Стали копати в дві лопати. Поки лопата Ярини не нарвалася на кістки, обернені у зотлілу рогожу…
Там же в саду розвели вони багаття. Кинули згорток з кістками у вогонь. Полум'я шипіло, стало синім, але все ніяк кістки горіти не хотіли. Тетяна долила у вогонь трохи олії, полум'я стало жовтим. Повалив чорний дим, вогонь жадібно лизнув кістки і вони почали чорніти. Спалили вони кістки на вогні, а попіл пустили у канаву, щоб водою унесло… 
— Ось так ці нічниці і з'являються, — сказала бабця Тетяна, витираючи сльозу. — Осьо дивлюся я на тебе, дівчинко, та думаю собі: от якби Одарка народила ту дівчинку, а не послухала всяких лихих людей, то віддала б дитинку мені на всиновлення. Така ж красуня і розумниця виросла б, як і ти! Я б її знахарству навчила і всьому що знаю. А так, занапастили живу душу… Не судилося…
— Так, не судилося, — зітхнула Ярина. — Я б зраділа, коли б дізналася, що в мене є сестра, хай і не одразу, а за кілька років. Ходімо. Мабуть, Максик вже голодний і плаче. На мене діти чекають. 
— Ну і я піду додому. В мене ще курочки та кролі не кормлені, та й корову вже час подоїти, он як вона мукає, аж сюди чутно. Ходімо, доню! Вона вже не повернеться!

#міфи_та_легенди #легенди_та_міфи #нічн