Акт I. Народження / Глава 5. Образ / Розділ 5. Створімо

Світ чекав.

Не так, як чекає той, хто знає, кого чекає.

Світ ще не мав пам'яті.

Не мав бажання.

Не мав очей, які могли б дивитися на схід сонця, і серця, яке могло б стискатися від краси.

І все ж він був готовіший, ніж будь-коли до того.

Не завершений.

Готовий.

Це були різні речі.

Завершене вже не потребує дороги.

Готове може прийняти того, хто вирушить.

Старший Син дивився на світ, у якому ще не було саду, але вже могло бути дитинство.

Молодший Син дивився на той самий світ і бачив дорогу з саду назовні, хоча сад ще не постав.

Творець дивився на них обох.

— Тепер? — запитав Старший.

У його голосі не було колишньої безтурботної цікавості. Вона нікуди не зникла, але стала глибшою. Тепер він уже знав: кожне “цікаво” має тінь наслідку.

— Ще ні, — відповів Творець.

Старший не здивувався.

Він уже майже звик, що найважливіше не починається поспіхом.

— Чого ще бракує?

Творець дивився на майбутній дім.

— Імені задуму.

Молодший підвів погляд.

— Вони вже мають бути дітьми.

— Так.

— Мають мати образ.

— Так.

— Мають рости до подоби.

— Так.

— Мають мати тіло, руки, дихання, потребу, паузу, пам'ять і право відповісти.

— Так.

Старший уважно слухав.

— Але як назвати істоту, яка матиме все це і все одно не буде готовою?

Творець відповів:

— Людина.

Слово не прогриміло.

Не розірвало простір.

Не змусило зорі змінити шлях.

Воно прозвучало тихо.

І саме тому стало важчим за гуркіт.

Людина.

Не ангел.

Не зоря.

Не закон.

Не голос, запрограмований на хвалу.

Не рука, створена лише для праці.

Не істота, яка знатиме все й тому ніколи не довірятиме.

Не істота, яка нічого не зможе і тому ніколи не відповідатиме.

Людина.

Та, що буде малою й небезпечно великою водночас.

Слабкою — і здатною на мужність.

Залежною — і здатною відмовитися.

Неповною — і саме тому відкритою до любові.

Старший довго мовчав.

— Вона зможе сказати Тобі “ні”.

— Так.

— Зможе взяти, не подумавши.

— Так.

— Зможе прийняти чуже слово замість Твого.

— Так.

— Зможе звинуватити Тебе у власному поспіху.

— Так.

Молодший Син тихо сказав:

— І Ти все одно назвеш її дитиною.

— Так.

Старший подивився на Отця.

— Це не обережно.

— Ні.

— Не безпечно.

— Ні.

— Не точно.

— Ні.

— Тоді що це?

Творець відповів:

— Любов.

Старший не одразу прийняв цю відповідь.

Вона була занадто простою для того, що мала витримати.

Молодший прийняв її швидше.

Не тому, що вона була легшою для нього. А тому, що він уже відчував: усе, що в ній заховано, одного дня пройде крізь біль.

Світ під ними мовчав.

Він ще не знав, що стане садом.

Не знав, що почує перший людський подих.

Не знав, що побачить перший крок, першу радість, перший сором, першу втечу й перше повернення.

Не знав, що одного дня його земля прийме сльози.

Але Творець знав.

І все одно дивився на нього з любов'ю.

Старший відчув це й тихо запитав:

— Отче, Ти справді хочеш цього?

Творець не відповів відразу.

Не тому, що вагався.

А тому, що відповідь мала прозвучати не як пояснення, а як початок.

Потім Він сказав:

— Створімо людину.

І весь Всесвіт, який досі був домом без дитини, завмер у першій справжній тиші перед народженням.

Так завершився задум.

І почалася відповідальність.