Акт I. Народження / Глава 5. Образ / Розділ 2. Образ і подоба

Творець показав Синам не тіло.

Не обличчя.

Не руки.

Не очі.

Не голос.

Він показав те, що не мало форми, але мало напрям.

Старший спершу не побачив нічого.

Не тому, що йому бракувало здатності бачити. А тому, що він очікував побачити щось створене: лінію, межу, обриси, закон, рух, світло або хоча б зародок майбутньої форми.

Але перед ним була не форма.

Була можливість.

— Що це? — запитав він.

— Образ.

Слово прозвучало тихо.

Не як назва.

Як відповідальність.

Молодший Син підвів погляд.

— Твій?

— Так.

Старший довго мовчав.

Потім сказав:

— Але якщо вони будуть за Твоїм образом, вони зможуть творити.

— Так.

— Зможуть називати.

— Так.

— Зможуть любити.

— Так.

— Зможуть відмовитися любити.

— Так.

Старший уже не ставив питання швидко. Кожне слово тепер мало вагу. Він почав розуміти, що образ не є прикрасою. Образ не додається до істоти, як світло до зорі чи шлях до планети.

Образ визначає небезпеку її величі.

— Якщо вони будуть схожими на Тебе, — сказав він, — вони зможуть сказати: “Я”.

— Так.

— І це “я” одного дня може стати проти Твого “Я”.

Молодший тихо промовив:

— Або навчитися відповідати Йому.

Старший не заперечив.

Бо це теж було правдою.

Творець дозволив їм обом стояти перед цією думкою.

Образ був не схожістю облич.

Облич ще не було.

Не схожістю сили.

Бо ніхто зі створених не міг бути рівним Джерелу власного буття.

Не схожістю знання.

Бо людське знання народиться повільним, крихким, неповним і часто засліпленим самим собою.

Образ був іншим.

Внутрішнім місцем, де істота зможе почути слово і не одразу перетворити його на дію.

Місцем, де між бажанням і рукою може народитися пауза.

Місцем, де страх може стати втечею, а може стати мужністю.

Де біль може стати жорстокістю, а може стати співчуттям.

Де самотність може стати образою, а може стати молитвою.

Старший дивився на образ і бачив передусім небезпеку.

Молодший дивився на той самий образ і відчував передусім біль.

Творець бачив дитину.

— Ти даси їм це одразу? — запитав Старший.

— Образ — так.

— А все інше?

— Все інше вони роститимуть.

— Що саме?

— Подобу.

Старший повільно повторив:

— Образ і подоба.

— Так.

— Це не одне й те саме?

— Ні.

Молодший відповів раніше, ніж Творець:

— Образ можна отримати. Подобою треба стати.

Творець подивився на Нього.

Не з подивом.

З тихою згодою.

Старший замислився.

Йому сподобалася ця різниця. Вона була чіткою, але не простою. У ній уже був шлях.

Образ — початок.

Подоба — дорога.

Образ — дар.

Подоба — відповідь.

Образ — те, що робить дитину дитиною Отця.

Подоба — те, що дитина має навчитися не втратити, коли вперше захоче жити без Отця.

— Отже, — сказав Старший, — вони можуть мати образ і не стати подобою.

— Можуть.

— Це страшно.

— Так.

— І Ти все одно даси їм образ?

— Так.

— Чому?

Творець подивився на світ, який ще не мав саду.

— Бо дитина не повинна заслужити право бути Моєю.

Молодший заплющив очі.

Старший не одразу знайшов відповідь.

Він уперше побачив любов, яка починалася не з поведінки того, кого любитимуть.

А з рішення Того, Хто любитиме першим.