Акт I. Народження / Глава 5. Образ / Розділ 1. Не форма

Після того як світ став місцем для дітей, Творець не поспішив творити їх.

Старший помітив це одразу.

Він уже навчився бачити паузи. Спершу вони дратували його, бо здавалися зволіканням. Потім зацікавили, бо виявилися простором для відповіді. Тепер він почав розуміти: іноді пауза була не затримкою, а частиною задуму.

Світ чекав.

Він мав зорю, що давала тепло.

Мав простір, у якому можна було йти.

Мав час, у якому можна було рости.

Мав закони, які не дозволяли всьому розсипатися в безформність.

Мав воду, камінь, світло, холод, вогонь, тінь і майбутні шляхи.

Але ще не мав того, хто зможе назвати все це домом.

Старший дивився на порожній світ і вже не бачив у ньому порожнечі. Він бачив очікування.

— Якими вони будуть? — запитав він.

Творець не відповів відразу.

Молодший Син теж дивився на світ. Його тривожило саме питання. У ньому вже була майбутня помилка: бажання уявити дітей до того, як вони стануть собою.

— Ти питаєш про форму? — сказав Творець.

Старший замислився.

— Напевно.

— Форма буде останньою.

— Останньою?

— Так.

Старший здивувався.

Він звик бачити творіння через те, що ставало видимим. Зоря починалася світлом. Простір — відстанню. Вода — рухом і поверненням. Камінь — міцністю. Ангели — дією.

Якщо форма буде останньою, то що тоді буде першим?

Молодший поставив це питання раніше за нього:

— А що буде першим?

Творець дивився на світ, але відповів так, ніби дивився крізь нього.

— Місце всередині.

Старший не зрозумів.

— Всередині чого?

— Їх.

— Але їх ще немає.

— Тому й починаємо з того, що не можна побачити.

Старший мовчав.

Йому подобалася видимість. Вона давала матеріал для думки. Невидиме змушувало довіряти, а довіра все ще здавалася йому менш точною, ніж знання.

— Ти створиш у них порожнечу? — запитав він.

— Не порожнечу.

— Тоді що?

— Глибину.

Молодший тихо повторив:

— Глибину.

Це слово не було новим для світу. Вода вже мала глибину. Простір мав глибину. Навіть тиша мала глибину, відколи в ній могло народитися питання.

Але тепер ішлося не про море.

Не про зоряний простір.

Не про відстань.

Ішлося про те, що одного дня буде всередині істоти, здатної подивитися на світ і не одразу взяти те, що їй простягнуть.

— Навіщо їм глибина? — запитав Старший.

— Щоб відповідь не лежала на поверхні.

— Це ускладнить їм життя.

— Так.

— Вони плутатимуться.

— Так.

— Шукатимуть там, де можна просто знати.

— Так.

— Тоді чому не дати їм знання відразу?

Творець подивився на нього.

— Бо знання, яке не стало їхнім, буде лише вкладеним планом.

Старший мимоволі озирнувся на ангелів.

Вони працювали далі. Безпомилково. Точно. Прекрасно.

І тепер Старший уперше по-справжньому зрозумів, чому Творець не назвав їх досконалими.

Вони мали план.

Але не мали глибини, у якій цей план міг би стати власною відповіддю.

— Отже, — сказав Старший, — вони не будуть готовими.

— Ні.

Молодший заплющив очі.

Йому було боляче від цієї відповіді, але він не хотів, щоб вона була іншою.

Бо готова дитина не була б дитиною.

Вона була б виробом.

А Творець не дивився на світ як майстер, що чекає завершення виробу.

Він дивився як Батько, що готує місце для того, хто ще не вміє ні стояти, ні питати, ні розуміти, чому любов іноді не підставляє руку одразу.

— Тоді їхня форма справді не головне, — сказав Старший.

— Не головне.

— Головне те, що буде всередині.

— Так.

— Але ж саме всередині вони зможуть помилитися першими.

Творець відповів:

— Саме там вони зможуть уперше стати собою.