Акт I. Народження / Глава 4. Задум / Розділ 1. Питання без відповіді

Після перших світів Всесвіт уже не був порожнім.

Він мав зорі, що палали й згасали.

Мав пил, який пам'ятав смерть першого вогню.

Мав простір, де можна було відійти.

Мав час, у якому можна було чекати.

Мав закони, завдяки яким усе не розсипалося в безформність.

Мав ангелів, які працювали без утоми, без сумніву й без паузи.

І все ж Творець дивився на нього так, ніби головного ще не сталося.

Старший Син помітив це раніше за інших.

Йому вже було замало дивитися на зорі. Замало спостерігати за шляхами світла. Замало бачити, як ангели вкладають форму в матерію, а рівновагу — в рух.

Він уже навчився помічати не лише те, що є.

Він почав помічати те, чого бракує.

— Він гарний, — сказав Старший.

Творець не відповів.

— Складний.

Творець мовчав.

— Точний.

Мовчання не змінилося.

Старший подивився на Нього уважніше.

— Але Ти чекаєш не цього.

Молодший Син не обернувся. Він теж відчував це очікування. Воно лежало в самому задумі, як тиша перед голосом.

Творець дивився на один із молодих світів.

Там ще не було води.

Не було вітру.

Не було зелені.

Не було нічого, що могло б назвати цей світ домом.

І все ж у ньому вже існувала можливість дому.

— Чого Ти чекаєш? — запитав Старший.

Цього разу Творець відповів не відразу.

Старший не квапив Його.

Він уже знав ціну паузи.

— Питання, — сказав Творець.

Старший насупився.

— Мого?

— Ні.

— Його? — Старший глянув на Молодшого.

— Ні.

Молодший повільно підвів погляд.

— Чийого ж?

Творець дивився на світ, який ще не мав жодного голосу.

— Того, хто ще не існує.

Старший замовк.

Ця відповідь не пояснила нічого.

Але відкрила двері.

— Ти створюєш того, хто питатиме?

— Я створю місце, у якому питання зможе народитися.

— А самого того, хто питатиме?

— Так.

Старший усміхнувся.

Усмішка була не безтурботною. У ній уже жила обережність того, хто навчився бачити наслідки.

— І що він запитає?

Творець сказав:

— Це має бути його питання.

Старший не одразу зрозумів.

— Але Ти знаєш усе, що може бути запитане.

— Знаю.

— Тоді хіба це буде його питання?

— Якщо Я змушу його запитати — ні.

Молодший заплющив очі.

Він уже відчув, що за цією відповіддю стоїть не тільки свобода.

Там стояв біль.

Старший дивився на Отця довго.

— Отже, він зможе не запитати.

— Зможе.

— Зможе взяти відповідь, яку йому дадуть інші.

— Зможе.

— Зможе прийняти чуже слово за своє.

— Так.

Творець не відводив погляду від порожнього світу.

— Тоді він зможе помилитися ще до того, як щось зробить, — сказав Старший.

Молодший тихо додав:

— Якщо не зупиниться.

І вперше між ними трьома прозвучало не слово, а передчуття того, що колись стане найлюдськішою миттю: пауза перед дією.

Всесвіт мовчав.

Але тепер це мовчання вже не було порожнім.

У ньому чекало питання.