Акт I. Народження / Глава 3. Живий Всесвіт / Розділ 2. Вода

Коли перший вогонь віддав себе майбутнім світам, у Всесвіті з’явилися речі, здатні до м’якшої форми.

Не все вже мусило палати.

Не все мусило розриватися.

Не все мусило триматися лише силою.

На одному з молодих світів охолоджена поверхня вперше прийняла воду.

Вона не мала імені.

Ще ніхто не міг назвати її водою.

Але вона вже була тим, що одного дня втамує спрагу, омиє рану, понесе човен, сховає глибину й навчить майбутню людину дивитися на власне відображення.

Старший Син довго спостерігав, як перші потоки ковзають каменем.

— Вона слабша за камінь, — сказав він.

— Так.

— Але камінь поступається їй.

— З часом.

Старший усміхнувся.

— Отже, час робить слабке сильним?

— Ні, — відповів Творець. — Час відкриває силу того, що не поспішає.

Вода збиралася в западинах.

Випаровувалася.

Підіймалася.

Падала знову.

Повернення стало колом.

Старший дивився на це з дедалі більшою увагою.

— Вона йде і повертається.

— Так.

— Втрачає форму і знаходить іншу.

— Так.

— Падає з висоти і не вмирає.

— Так.

Молодший Син тихо сказав:

— Колись хтось плакатиме нею.

Старший повернувся до Нього.

— Плакатиме?

— Так.

— Навіщо майбутньому створінню вода в очах?

Молодший не відповів.

Він не знав відповіді.

Він лише відчував, що вода не завершиться ріками й морями.

Вона одного дня стане сльозою.

Творець сказав:

— Бо є біль, який не може залишатися всередині.

Старший задумався.

— І сльоза його лікує?

— Не завжди.

— Тоді навіщо?

— Вона свідчить, що біль не став каменем.

Молодший дивився на воду мовчки.

Йому подобалася ця відповідь.

І водночас вона завдавала йому болю.

На молодому світі перші моря приймали світло.

Вони ще не мали життя.

Не мали риб.

Не мали берегів, на яких хтось чекатиме повернення.

Але вже мали глибину.

Старший нахилився до темної поверхні.

— Вона приховує те, що в ній є.

— Так.

— Отже, не все створене буде відкритим одразу?

— Ні.

— Чому?

Творець подивився на воду.

— Бо є речі, які не можна побачити, не занурившись.

Старший усміхнувся.

— Це небезпечно.

— Так.

— І цікаво.

— Так.

Молодший заплющив очі.

Він уже бачив майбутнього когось, хто стоятиме біля глибини й не знатиме, що там.

Бачив, як цей хтось злякається.

Бачив, як зробить крок.

Або не зробить.

І знову все залежатиме від паузи.

Вода текла далі.

Вона не поспішала.

І саме тому з часом змінювала світ сильніше за вогонь.