Всесвіт ставав дедалі складнішим.
Галактики оберталися.
Зорі народжувалися й згасали.
Пил ставав світом.
Світло долало відстані.
Матерія слухалася тяжіння.
Ангели будували без зупинки.
Усе мало місце.
Усе мало закон.
Усе мало напрям.
І саме тому Старший помітив дивну річ.
Всесвіт був величезний.
Прекрасний.
Точний.
Але незавершений.
Не тому, що бракувало зір.
Не тому, що не вистачало світів.
Не тому, що ангели погано працювали.
Навпаки.
Вони працювали бездоганно.
І все ж у задумі залишалася порожнеча.
Не між зорями.
Не між світами.
Не в просторі.
У сенсі.
Старший довго дивився в цю порожнечу.
Потім сказав:
— Для кого все це?
Молодший повернувся до нього.
Це питання було простим.
І саме тому важким.
Творець не відповів.
Старший продовжив:
— Зорі світять.
Але не знають, що світять.
Світи рухаються.
Але не знають, що мають шлях.
Ангели будують.
Але не питають, навіщо.
Він озирнувся на безмежність, яка вже мала красу, але ще не мала свідка.
— Хто має це побачити?
Молодший Син дивився на Всесвіт і мовчав.
Він уже відчував відповідь.
І тому не поспішав її чути.
Старший підійшов до думки ближче.
— Краса без того, хто здатен її побачити, залишається красою?
Творець відповів:
— Так.
— Але тоді вона самотня.
Творець мовчав.
Старший здивувався власним словам.
Щойно він сказав про Всесвіт те, що раніше подумав про ангелів.
Прекрасний.
Точний.
Самотній.
Молодший тихо промовив:
— Можливо, для того, щоб краса не була самотньою, потрібен той, хто зможе її не побачити.
Старший обернувся.
— Що?
— Той, хто може побачити, повинен мати можливість і не побачити. Інакше це знову буде лише виконанням.
Старший довго дивився на брата.
Потім усміхнувся.
— Ти починаєш мислити небезпечно.
— Я починаю відчувати твої питання.
Творець дивився на них обох.
Один шукав логіку незавершеності.
Інший уже відчував ціну завершення.
А Всесвіт тим часом продовжував будуватися.
Наче величезний дім, у якому ще не було того, хто зможе сказати:
— Я тут.