Акт I. Народження / Глава 1. До першого слова / Розділ 2. Час

Час не заповнив порожнечу.

Бо порожнечі ще не було.

Він не розлився, не потік, не почав відлік. Не було кому рахувати. Не було чого рахувати. Не було ще навіть “першої миті”, бо мить потребує іншої миті, з якою її можна порівняти.

Час просто став першою відстанню.

Не між місцями.

Місць ще не було.

Між початком і завершенням.

Після Слова вже неможливо було сказати, що все лишилося тим самим. Не тому, що щось змінилося. А тому, що вперше з’явилася можливість зміни.

Старший Син першим відчув це.

Якби ми могли перекласти його відчуття людською мовою, воно, можливо, прозвучало б так:

— А що, це буде цікаво.

Це ще не було реченням.

Не було голосом.

Не було веселістю.

Це було перше наближення до радості того, хто побачив можливість події.

Молодший Син не відповів.

Він теж відчув появу часу.

Але там, де Старший побачив цікавість, Молодший уже відчув інше.

Бо якщо є початок, то може з’явитися очікування.

А де є очікування, там можлива надія.

А де можлива надія, там одного дня з’явиться страх її втратити.

Творець дивився на обох.

Не старшими й молодшими у людському сенсі.

А різними.

Один першим помічав можливість.

Інший першим відчував ціну.

І в цьому не було суперечності.

Бо всяка повнота має більше ніж один бік.

Час ще не мав світу, який міг би старіти.

Не мав світла, яке могло б іти.

Не мав матерії, яка могла б змінювати форму.

Але вже мав головне.

Він мав початок.

І цього було достатньо, щоб задум більше не міг залишатися лише задумом.