Акт I. Народження / Глава 1. До першого слова / Розділ 1. Слово

На початку було Слово.

Ми ніколи не дізнаємося, яким воно було.

Не тому, що його приховали від нас. Не тому, що хтось поставив межу нашому розумінню. А тому, що людський розум народився вже після нього. Після часу. Після простору. Після назв. Після відстані між тим, хто говорить, і тим, хто слухає.

Ми називаємо його Словом лише тому, що не маємо точнішого слова.

Тоді ще не було мови.

Не було звуку.

Не було повітря, яке могло б затремтіти.

Не було темряви, бо темрява потребує можливості світла.

Не було порожнечі, бо порожнеча потребує межі.

Не було навіть “нічого”, бо “нічого” — це теж поняття, а поняттям потрібен той, хто здатен їх відрізняти.

Був Творець.

І були Сини.

Не народжені в часі, бо часу ще не було. Не поставлені поруч, бо простір ще не існував. Не старші й не молодші у людському розумінні, бо старшинство потребує послідовності.

Вони просто були.

І між ними було те, що ми, за браком кращого слова, назвали б спілкуванням.

Але це слово неточне.

Бо спілкування вимагає мови. Мова вимагає слів. Слова вимагають назв. Назви вимагають речей, які можна відділити одне від одного й сказати: це — одне, а це — інше.

Тоді ще не було нічого, що можна було б назвати.

Але спілкування було.

Не звуком.

Не думкою.

Не образом.

Не мовчанням.

Чимось глибшим за все це.

І одного разу з цього незбагненного спілкування постало Слово.

Не перший звук.

Не перша літера.

Не назва.

Слово.

Воно мало початок.

Воно тривало.

І воно завершилося.

Так народився час.