Глава 57. Діана

Квітневий вечір дихав мені в обличчя сирим, пронизливим вітром. Мокрий сніг, який у Києві часто стає останнім аккордом зими перед справжнім теплом, миттєво танув на моїй дешевій куртці, залишаючи потворні темні плями. Я йшла від зупинки трамвая, міцно стискаючи в руках тонкі пластикові ручки пакета. Сьогодні він був особливо важким: акційна картопля, пакет молока та хліб. Пальці затерпли від холоду до такої міри, що я майже не відчувала їх, а спина нила після десяти годин безперервного моніторингу логістичних маршрутів у задушливому офісі.

Цей район на лівому березі жив своїм монотонним, похмурим життям. Десь далеко надривно гавкав пес, гуркотів старий ліфт у сусідній дев’ятиповерхівці, а запах вологого бетону та старої цегли став моїм постійним супутником. Я вже майже звикла до цього ритму. Він заколисував своєю передбачуваністю, не вимагаючи від мене бути кимось більшим, ніж просто «Діана з логістики».

Коли я повернула до свого під’їзду, моє серце раптово пропустило удар, а потім збожеволіло, забившись десь у самому горлі.

На старій, покрученій лавці під єдиним ліхтарем, що миготів у передсмертній агонії, сидів чоловік. На ньому не було звичного кашемірового пальта чи ідеально відпрасованого італійського костюма. Звичайна темна куртка, промоклі плечі, голова опущена так низько, ніби на шию тиснула вся вага неба. Жодних чорних позашляховиків під під’їздом, жодної охорони, яка б випалювала простір навколо нього крижаними поглядами. Та всеодно я не могла його не впізнати. Це був саме він... Адріан.

Він повільно підняв голову, і я завмерла, не в силах зробити навіть крок. У жовтому, хворобливому світлі ліхтаря його обличчя виглядало виснаженим, майже прозорим. Очі, які колись світилися холодною, нещадною владою, тепер здавалися двома темними проваллями, на дні яких хлюпався концентрований біль.

— Привіт, Діано, — його голос був тихим, ледь чутним крізь шелест весняної негоди. Він не підхопився, не намагався перегородити мені шлях своєю звичною владною манерою. Він просто сидів там, на цій брудній, мокрій лавці, і дивився на мене так, ніби я була його останньою ниткою, що тримала його над прірвою.

— Як ти мене знайшов? — я намагалася звучати твердо, але голос зрадницьки надломився в кінці. Я міцніше стиснула пакет, відчуваючи, як гострий край коробки з молоком боляче врізається в затерплу долоню.

— Твій батько... — він важко сглотнув, ніби слова дряпали йому горло. — Йому зовсім погано, Діано. Він хотів, щоб я знав, де ти. Він сказав, що ти — єдине, що ми обидва не мали права ламати.

Я зціпила зуби так, що заболіли скроні. Знову вони. Знову ці двоє вирішували мою долю в задимлених кабінетах чи стерильних палатах.

— І що тепер? — мій голос став вищим, у ньому прорізалася істерична нотка. — Прийшов силою затягнути мене назад? Сказати, що я поводжуся нераціонально? Хочеш повернути мене у свою «золоту клітку»?

Адріан повільно, тримаючись за спинку лавки, піднявся. Він стояв за два метри від мене, і я бачила, як дрібно здригаються його плечі — чи то від холоду, чи то від внутрішнього тремору.

— Ні. Я прийшов сказати, що я — останній покидьок на цій планеті. Я прийшов просити вибачення, Діано. Хоча знаю, що в мові не вистачить слів, щоб залатати те, що я розірвав. Я зруйнував усе, чого ти торкалася, думаючи, що так я тебе «рятую». Я був сліпим. Я настільки захопився своїм бізнесом, що не помітив, як став тим самим монстром, від якого хотів тебе захищати.

Він зробив один невпевнений крок вперед, і я інстинктивно відступила, мало не впустивши пакет. Він миттєво зупинився, наче від удару струмом.

— Я готовий віддати все, чуєш? Компанію, акції, цей бісовий вплив, за який ми з твоїм батьком гризли один одному горлянки десять років. Мені нічого не треба, якщо я більше не можу чути твій сміх у сусідній кімнаті. Просто... просто дозволь мені бути десь поблизу. Не господарем. Не босом. Просто людиною, яка тебе кохає. Давай почнемо разом. Як партнери. Як пара. Я справді тебе кохаю… І знаю, що ти весь цей час кохала мене. Ти сама мені це сказала там, на кораблі, під час морської хвороби…

Я дивилася на нього — на цього колись всемогутнього Адріана Корсака, який зараз мок під сирим київським снігом у моєму обшарпаному дворі, — і відчувала, як усередині все кричить від нестерпного болю та любові, яку я так старанно випалювала. Але брехні було занадто багато.

— Я не вірю тобі, Адріане, — прошепотіла я, відчуваючи, як гарячі сльози нарешті пробивають греблю і котяться по щоках, змішуючись із крижаними краплями. — Ти просто граєш чергову партію. Твоє «вибач» не залатає дірки в моєму серці. Йди геть. Будь ласка... просто йди геть. Краще нам все це закінчити.

Я розвернулася, майже побігла до дверей під’їзду і з силою притиснула магнітний ключ. Писк замка пролунав у тиші двору як постріл.

— Діано! — відчайдушно крикнув він мені в спину, але я не озирнулася.

Я залетіла в будинок, зачинила двері на всі три замки і притулилася до них спиною. Пакет вислизнув із рук, картопля з глухим стукотом розкотилася по всьому коридору, але мені було байдуже. Я повільно сповзла вниз по дверях, закрила обличчя руками і вперше за ці нескінченні три тижні заридала — вголос, наврид, випускаючи з себе весь той жах, усю ту самотність і ту прокляту ніжність, яку я так відчайдушно намагалася вбити.