Глава 56. Адріан

— Він чекає на вас, Адріане Володимировичу. Поспішайте, стан критичний, — голос особистого лікаря Олександра Бурі звучить сухо і монотонно, як вирок, що не підлягає оскарженню.

Маєток Бурі, який колись здавався мені фортецею ворога, тепер виглядає як величезний склеп. Важкі штори закриті, скрізь пахне стерильністю, ліками та антисептиком — цей запах смерті неможливо вивітрити навіть найдорожчими ароматами.

Коли я заходжу до спальні старого, я ледь пізнаю в цій виснаженій постаті на ліжку свого колишнього супротивника. Олександр Буря — людина, яку я ненавидів десять років, — тепер здається прозорим. Він важко, зі свистом дихає, підключений до купи апаратів, що ритмічно пищать, відраховуючи залишки його часу. Але його очі... коли він повертає голову до мене, я бачу, що в них досі горить той самий вогонь. Хитрість, яка нікуди не зникла.

— Прийшов... мисливець... — хрипить він, слабко вказуючи кістлявою рукою на стілець поруч із ліжком. — Все ще шукаєш її? Чи вже здався?

— Ти знаєш, що я не здаюся, — я сідаю, зціпивши зуби так, що в вухах дзвенить. — Мої люди перерили все. Твої, я впевнений, теж. Вона зникла, Буря. Мов крізь землю провалилася.

Буря слабко, горловим звуком хмикає. Це звучить страшно, наче сухий кашель у порожній бочці.

— Не знайшли... бо я так хотів. Ти думав, ти один такий розумний, Корсак? Я допомагав їй усі ці тижні. Таємно. Мій старий довірений юрист через десяті руки і підставні благодійні фонди оплатив її комунальні рахунки, підкинув грошей у поштову скриньку під виглядом «державної допомоги». Вона прийняла їх, бо вона — донька своєї матері... занадто чесна, щоб запідозрити підступ, і занадто горда, щоб брати щось у нас із тобою відкрито.

Я подаюся вперед, відчуваючи, як пульсує жила на скроні. Кров кипить від гніву й полегшення водночас.

— Де вона? Кажи адресу. Зараз же.

— Скажу... — він робить довгу паузу, борючись за кожний вдих, його груди здіймаються під тонким простирадлом. — Але за однієї умови, Адріане. Ти підеш до неї не як господар цього міста. Без своїх броньованих машин, без армії охорони за спиною, без своєї безмежної чекової книжки. Підеш як людина, якій немає чого втрачати, крім неї. Якщо ти знову спробуєш загнати її в кут, якщо знову ввімкнеш свій режим контролю — ти втратиш її назавжди. Це мій останній козир, Корсак. Моє останнє батьківське благословення або прокляття — вирішуй сам. Не змарнуй його.

Він тремтячими пальцями простягає мені зім’ятий клаптик паперу.

...Година ночі. Лівий берег. Район, який кияни називають «спальним», але зараз він здається мені цвинтарем надій. Ліхтарі горять через один, вихоплюючи з темряви стіни багатоповерхівок, вкриті потворними графіті та облупленою фарбою. Сморід смітників змішується з холодним річковим вітром.

Я стою під вікнами обшарпаної панельки, ховаючи руки в кишені пальта. Я залишив машину за три квартали. Холодно. Вітер пробирає до кісток, але всередині в мене — випалена земля.

Я повільно піднімаю голову й дивлюся на четвертий поверх. Одне вікно, завішене простою тюлю, світиться тьмяним, теплим жовтим світлом. Вона там. Моя Діана Олександрівна.

І в цей момент на мене накочує усвідомлення такої сили, що в мене підкошуються ноги. Вона обрала це. Вона обрала ці облуплені стіни, цей холодний під'їзд, ці принизливі злидні й копійчану роботу — аби тільки не бачити мого обличчя. Аби не бути частиною мого «ідеального», стерильного світу, де все купується і продається.

 Я зламав її настільки сильно, що цей сірий бетонний полон здався їй раєм порівняно з моїми обіймами, які пахли владою і примусом.

Я стою в темряві, дивлюся на її силует, що на мить миготить у вікні — вона просто пройшлася по кімнаті, — і вперше в житті мені по-справжньому, до нудоти страшно просто піднятися і постукати у двері. Бо я знаю: великому і грізному Корсаку вона не відчинить. А чи залишилося в мені хоч щось людське, крім цього імені, яке вона тепер ненавидить?