Глава 55. Діана

— Діано Олександрівно, ви накладні на Чернігів перевірили? — гучний, трохи хрипкий голос мого нового начальника, пана Ігоря, вдирається в мої думки, розриваючи в’язку пелену заціпеніння.

Я здригаюся. Це звертання по батькові досі ріже слух, наче нагадування про людину, чиє прізвище я так відчайдушно намагаюся викреслити зі своєї пам'яті.

— Так, іще пів години тому. Машина виїхала, печатки проставлені, — я відповідаю рівним, механічним голосом, не піднімаючи погляду від старого пузатого монітора, який ледь помітно мерехтить, додаючи мені головного болю.

Тепер я Діана Мельник. Прізвище мами — мій єдиний щит, мій маскувальний костюм. У логістичній компанії «Транс-Сервіс», що примостилася на першому поверсі промислової будівлі, нікого не цікавлять високі технології, нейронні мережі чи патенти. Тут пахне дешевою розчинною кавою, пилом від старих папок і вологою від підвалу. Принтери в кутку постійно зажовують папір, видаючи звуки, схожі на агонію, а найбільша драма дня — це затримка забитої товаром фури на митниці.

Мені важко. Після блискучих скляних фасадів «Корсак-Індастріз», де кожен мій крок супроводжувався повагою, а тиша була дорогою і стерильною, це падіння відчувається фізично — наче мене скинули з хмарочоса в бетонну яму. Моєї нової зарплати ледь вистачає на оренду тієї квартири на лівому березі з крапаючим краном, який став моїм єдиним співрозмовником уночі.

Вечорами я сиджу в супермаркеті біля каси, дивлячись на кошики інших людей, і подумки рахую копійки. Одне зайве яблуко сьогодні означає відмову від поїздки на автобусі завтра. Але я тримаюся. Я стискаю зуби так, що болять щелепи. Ця бідність здається мені чеснішою за розкіш, куплену ціною моєї свободи, ціною того, що мене використовували як розмінну монету у грі двох гордих чоловіків.

Обідня перерва — це десять хвилин на тісній кухні, де стіни вкриті жовтуватим нальотом. Я роблю ковток гарячої, занадто солодкої кави і раптом завмираю. На стіні висить старий телевізор, налаштований на єдиний бізнес-канал, який тут дивляться хіба що за інерцією.

На екрані — Адріан.

Він дає інтерв’ю на фоні нового бізнес-центру, який виблискує на сонці. Заголовок рухомим рядком знизу кричить: **«"Корсак-Індастріз" поглинає активи Бойка: безпрецедентна експансія на ринку»**.

Адріан виглядає бездоганно в своєму темно-синьому костюмі, який, я впевнена, коштує більше, ніж увесь цей офіс разом із меблями. Але... щось не так. Я знаю кожну рисочку його обличчя, кожен порух повік. Він схуд. Його вилиці стали гострими, як леза, а під очима залягли такі глибокі тіні, що їх не може приховати навіть професійне освітлення. Він виглядає як людина, яка не спала всі ці три тижні. Його погляд став ще жорсткішим, холоднішим, але в ньому більше немає того переможного блиску, який був після наших успішних угод. Це погляд пораненого звіра, який продовжує кидатися на ворогів просто за інерцією, бо зупинитися для нього означає померти.

Я дивлюся на його губи на екрані, і всередині щось болісно обривається. Серце зрадницьки калатає об ребра, наче хоче вистрибнути з грудей і полетіти до нього через цей холодний скляний екран. Мені хочеться торкнутися його щоки, запитати, чи він їв, чи він дихає взагалі...

«Стоп», — наказую я собі, до болю стискаючи пластиковий стаканчик.

Я раптом усвідомлюю одну важливу, страшну річ: моя люта ненависть до батька і до Адріана — це теж ланцюг. Поки я прокидаюся і засинаю з цією ненавистю, вони продовжують володіти моїми думками. Вони все ще мають наді мною владу. Щоб справді стати вільною, мені треба перестати їх проклинати. Мені треба стати байдужою. Потрібно, щоб їхні імена стали для мене просто звуками, білим шумом, як шум дощу за вікном.

Я відвертаюся від телевізора, виливаю недопиту каву в раковину й виходжу на ґанок офісу, жадібно вдихаючи сире, просякнуте бензином повітря промзони. Я шукаю спокій, намагаюся переконати себе, що Діана Мельник щаслива у своїй сірій невідомості. Але в глибині душі я знаю — я просто обманюю себе. Бо кожен трамвай, що з гуркотом проїжджає повз, досі нагадує мені звук того ліфта, у якому я вперше по-справжньому побачила Адріана.