Глава 53. Діана

Минуло два тижні. Моя нова «фортеця» — орендована однокімнатна квартира на лівому березі, де з вікна видно не панораму центру, а нескінченні ряди таких самих сірих багатоповерхівок. Шпалери з вицвілими квітами, кран, що методично крапає у ванній, і стійкий запах старої меблевої тирси. Це не був «Едем» на березі озера Комо. Це було те саме реальне життя, від якого я так старанно тікала в офіс Корсака, сподіваючись, що робота і кар’єра заповнять порожнечу всередині.

Я сиджу на підвіконні, підібравши під себе ноги, і дивлюся на потік машин внизу. У моєму гаманці — залишки моєї останньої офіційної зарплати. Я не торкнулася жодного цента з тих грошей, які Адріан перевів на мій рахунок «за відрядження», і тим паче не взяла нічого від батька. Та банківська картка лежить на дні сумки, як отруйна змія. Я краще буду їсти порожню вівсянку, ніж куплю бодай хлібину за його «відкупні» чи за гроші людини, яка вважала за можливе купити мою долю в обмін на акції.

Мій телефон вимкнений уже тиждень. Я змінила сім-карту, видалила всі месенджери й акаунт на робочій пошті. Я знаю, як працює служба безпеки «Корсак-Індастріз» і на що здатні ресурси мого батька, якщо вони вирішать діяти спільно. Якщо я залишу хоч один цифровий слід, Адріан знайде мене за годину. А я не готова. Я все ще чую його голос у тиші цієї порожньої кімнати.

«Все, що ми знали — це брехня», — шепоче протяг у щілинах вікна, повторюючи його останнє повідомлення.

«Я помилявся у всьому», — відповідає йому гуркіт трамвая.

Я заплющую очі й до болю стискаю пальці. Найважче — це не відсутність комфорту. Найважче — це звичка бути його «правою рукою», частиною його складного світу. Мозок за інерцією продовжує планувати його день. О восьмій ранку я здригаюся, бо мені здається, що я запізнююся з доповіддю про ризики. О десятій я машинально шукаю в газеті, яку хтось залишив на лавці, новини про «Корсак-Індастріз» та Бойка.

Новини кричать про крах останнього. Бойко під слідством, його рахунки заморожені, а «Корсак-Індастріз» у союзі з оновленими структурами мого батька стрімко поглинає ринок. Вони перемогли. Ляльковода викрито, справедливість на папері відновлено. Але чому тоді мені здається, що я — єдина справжня жертва в цій війні титанів?

— Досить, — шепочу я сама собі, впираючись лобом у холодне скло. — Його перемоги — це більше не твій бізнес. Його каяття — це більше не твоя проблема.

Сьогодні я маю першу співбесіду. Маленька логістична компанія на околиці, де ніхто не знає, хто такий Адріан Корсак і чому моє прізвище викликає в бізнес-колах такий трепет. Я вдягаю свою найпростішу білу сорочку — ту саму, яку я купила ще до того, як потрапила в його «золоту клітку» і стала об’єктом його маніпуляцій. На моєму обличчі немає бездоганного макіяжу «залізної леді», на шиї — порожнеча замість дорогоцінного каміння, яке він так любив мені дарувати.

Я дивлюся в дзеркало і бачу там іншу Діану. Виснажену, з темними колами під очима від безсоння, але... вільну? Ні, свободою це поки не назвеш. Це швидше стан після важкої операції без наркозу: ти жива, але кожен вдих завдає болю. Я згадую той день в офісі, коли побачила їх разом — Адріана і батька. Два чоловіки, які вирішили, що правда десятирічної давності може все списати. Що їхнє «спільне полювання» на Бойка варте моїх сліз.

Виходячи з під'їзду, я на мить завмираю, оглядаючи двір. Мені всюди ввижаються чорні позашляховики Корсака. Кожен чоловік у дорогому пальті здається мені ним. Я все ще чекаю, що він вийде з тіні, візьме мене за лікоть і скаже своїм владним тоном, що я поводжуся нераціонально.

Я знаю Адріана. Він не звик програвати. Він не звик, щоб від нього йшли, просто кинувши речі в сумку. Він сприймає мою втечу як черговий виклик, як баг у системі, який треба виправити. Він думає, що якщо він довів невинність мого батька, то автоматично купив моє прощення.

Але він помиляється. Я не актив, який можна повернути в портфель після переоцінки. І я більше не його ворог. Я просто людина, яка хоче забути, що колись вірила в щирість чоловіка, який спочатку замкнув мене в ліфті, а потім — у своїй власній ілюзії кохання.

Я роблю крок у сирий київський туман. Перший крок у житті, де немає Адріана. Де немає маніпуляцій батька. Де є тільки я і цей крапаючий кран у порожній квартирі, який нагадує мені: час іде. І він зрештою вимиє навіть такі глибокі плями ненависті та болю.

Або я просто навчуся дихати цим туманом.

Київ зустрічає мене сірим піднебінням і вологим, важким повітрям лівого берега. Тут ніхто не носить смарагдів на роботу і не обговорює злиття мільярдних корпорацій за ланчем. Тут люди просто намагаються вижити. І це саме те, що мені зараз потрібно. Справжність, навіть якщо вона пахне дешевою ка

вою і бензином.