Глава 51. Діана

Перший день після лікарняного зустрів мене незвичною тишею, яка здавалася передвісником шторму. Скляні двері офісу «Корсак-Індастріз» відчинилися з ледь помітним шипінням, і я відразу відчула — повітря змінилося. Не було того звичного гнітючого заціпеніння, яке панувало тут останні тижні. Навпаки, офіс гудів, як розтривожений вулик, але це був гул перемоги, а не страху.

Я йшла до свого робочого столу, ловлячи на собі дивні погляди колег. Олена, яка зазвичай відразу підлітала з порцією пліток, лише коротко кивнула мені, виглядаючи водночас схвильованою і зосередженою.

— Що відбувається? — запитала я, коли ми врешті перетнулися біля кавомашини.

Олена озирнулася і нахилилася до мого вуха, притишивши голос:

— Діано, ти не повіриш. Корсак офіційно розірвав усі контракти з Бойком. Прямо на ранковій нараді, при всіх. Але це ще не все... Проти нього відкрили кримінальну справу. Шахрайство, промислове шпигунство, махінації з офшорами... У нього обшуки з шостої ранку.

Я завмерла, стискаючи паперовий стаканчик. Серце пропустило удар.

— Як? Звідки в Адріана такі докази?

— Кажуть, хтось «злив» архіви десятирічної давності. Якісь записи, рахунки, листування... Бойка просто множать на нуль.

Я не встигла відповісти. Двері головного конференц-залу відчинилися, і звідти вийшов Костянтин, а за ним — висока постать, яку я очікувала побачити тут найменше в житті. Мій батько.

Він ішов поруч із Адріаном. Вони не посміхалися один одному, але в їхніх позах була дивна, майже лякаюча спільність. Два хижаки, які щойно закінчили спільне полювання.

— Діано, — Адріан зупинився, помітивши мене. Його погляд миттєво пом'якшав, але я відчула лише, як усередині мене починає закипати справжня, некерована лють.

Батько зупинився поруч із ним. Він виглядав втомленим, але в його очах було те саме торжество, яке я бачила в дитинстві після вдалих угод.

— Доню, добре, що ти вже на ногах. Нам потрібно багато обговорити. Тепер, коли ми з Адріаном об’єднали ресурси, ми зможемо повернути те, що належало нашій родині...

Я переводила погляд з одного на іншого. Світ навколо почав обертатися. Вони це зробили. Поки я намагалася залікувати рани в чотирьох стінах, вони домовилися. Вони знову грали в свої ігри, пересуваючи мене, як пішака, на цій клятій дошці.

— Об’єднали ресурси? — мій голос тремтів від напруги. — Ви тепер... партнери?

— Це був єдиний спосіб знищити Бойка, Діано, — спокійно сказав Адріан, намагаючись підійти ближче. — Твій батько надав докази, які ми шукали. Ми виправили помилку десятирічної давності. Тепер ми працюватимемо разом, щоб відновити справедливість.

— Яка чудова новина…— я майже прошепотіла це слово, але в нього було стільки скепсису, що ніхто не усміхнувся. — Успіхів вам двом. В такому разі цій Бурі час покидати приміщення. Дві Бурі вже занадто для такого невеликого офісу.

— Діано, не гарячкуй, — Адріан простягнув руку, намагаючись торкнутися мого плеча, але я відсахнулася, наче від вогню. — Навпаки, тепер ми можемо…

— Тепер мене тут точно ніщо не тримає, Адріане, — відрізала я. — Ти добре знав, що я не терплю цю людину. А оскільки він тепер тут працює, я збираю свої речі. Негайно.

Я розвернулася і попрямувала до свого столу. Руки тряслися, але я діяла методично. Схопила сумку, почала закидати туди свої особисті речі: блокнот, улюблену ручку, кактус у маленькому горщику.

— Діано, зупинись! — Адріан наздогнав мене, його голос став вимогливим. — Ти поводишся нераціонально. Ми зробили це заради тебе!

— Заради мене? — я різко застебнула блискавку на сумці й подивилася йому прямо в очі. У моєму погляді була лише люта відраза. — Ти ніколи нічого не робив заради мене. Ти робив це, щоб вгамувати свою совість. А ти, — я глянула на батька, який стояв трохи осторонь, — ти просто хотів повернути свій вплив.

Я підхопила сумку і перекинула її через плече.

— Працюйте разом. Будуйте свою імперію на уламках Бойка. Але без мене. Я звільняюся. Прямо зараз.

— Діано, — батько спробував заговорити, але я навіть не дала йому закінчити. — Що було, те було. Ми можемо почати з чистої сторінки…

— Не можемо. Колотіть тут самі!

Я пішла до виходу, не озираючись. Офіс «Корсак-Індастріз» залишився за спиною, і з кожним кроком мені ставало дедалі легше дихати. Нехай вони володіють цим світом скла і бетону. Мій світ більше не належав жодному з них.