Глава 50. Адріан

Коли важкі двері квартири Діани зачинилися перед моїм носом, залишивши мене в холодному під'їзді, я не відчув поразки. Усередині мене, розсуваючи попіл вчорашньої втоми, підіймалася лють. Але це не був той сліпий гнів на неї, до якого я звик. Це була лють на її заціпеніння, на цю її відчайдушну, майже самогубну спробу відгородитися від усього світу крижаною стіною. Вона помиляється. Адже саме від тієї ненависті йдуть витоки мого неправильного ставлення і до неї, не лише її батька. І якщо я хочу, щоб вона мені пробачила, я маю повернути час назад… Почати заново. Виправити не лише одну помилку, а те, з чого це все почалося.

Ця війна більше не була для мене «дурною». Вона стала занадто дорогою, занадто кривавою, щоб я міг просто розвернутися й піти з поля бою, дозволивши ворогові святкувати тріумф на наших кістках.

Я сів у машину, відчуваючи, як шкіра керма під пальцями стає гарячою. Витиснув газ до упору, змушуючи двигун ревти. Маршрут у голові проклався сам собою, єдиний можливий варіант на цій шахівниці. Маєток Бурі.

Це місце, яке я обминав роками, вважаючи його проклятим лігвом зрадника, тепер виглядало інакше в променях весняного сонця. Величезні залізні ворота, прикрашені химерним литвом, доглянутий, але якийсь занадто строгий сад, важка тиша елітного передмістя, що тиснула на вуха. Я знав, що мене тут не чекають. Більше того, я знав, що я тут — персона нон ґрата номер один.

Охорона на в’їзді зреагувала миттєво, перегородивши шлях масивним позашляховиком. Кремезний чоловік у чорному костюмі з мікрофоном біля вуха підійшов до мого вікна, оглядаючи машину з неприхованою ворожістю.

— Адріане Володимировичу, — вимовив він так, наче виплюнув пісок. — Вам тут не раді. Господар не приймає гостей без попередження, а вас — і поготів. Повертайте назад.

Я повільно опустив скло і подивився йому прямо в зіниці. Мій голос був подібний до крижаного леза — спокійний, але такий, що не терпів жодних заперечень.

— Передай йому, що мова йде про Діану. Охоронець завагався, його впевненість на мить похитнулася. Він відійшов на кілька кроків і тихо зв’язався з кимось по рації. Минуло кілька довгих, напружених хвилин, протягом яких я чув лише стукіт власного серця. Врешті ворота з низьким гулом повільно поповзли в боки, відкриваючи шлях до будинку.

Мене провели через просторий хол, завішаний картинами, до великого кабінету на другому поверсі. Буря сидів у глибокому шкіряному кріслі біля каміна, де, попри теплу весну за вікном, тріщали дрова. В його очах досі горів той самий вогонь — небезпечний, гострий вогонь, який я колись щиро поважав.

— Ти прийшов сюди говорити про мою доньку, Корсак? — голос старого був хрипким, поламаним, але в ньому відчувалася сталева твердість. — Попереджаю: якщо ти хоч пальцем її торкнувся після того, що сталося в Італії... якщо ти знову довів її до сліз...

— Вона ціла, Буря. Фізично вона в порядку, — я зупинився посеред кімнати, навмисно ігноруючи запрошення сісти, якого, звісно, й не було. Я стояв прямо, дивлячись на нього зверху вниз. — Але всередині вона зламана. Вона ненавиділа тебе роками — за минуле, а тепер ненавидить мене — за те, що я притягнув це минуле назад у її життя. 

Буря гірко, майже беззвучно всміхнувся, продовжуючи дивитися на полум'я в каміні.

— Вона завжди була розумнішою за нас обох, Адріане. Ми з тобою занадто захопилися будівництвом стін.

— Можливо. Але є дещо, чого вона не знає. І чого, як я тепер розумію, не знав ти, — я підійшов ближче до масивного дубового столу і кинув ту саму папку з документами на його поверхню. Папери розлетілися, наче гільзи після пострілу. — Ти думав, що це я забрав твої патенти десять років тому, щоб вибити тебе з ринку. Я ж був свято впевнений, що ти хотів мене підставити. Ми помилялися. Ми обоє були ідіотами.

Я бачив, як його пальці, вузлуваті від віку й тремтячі, повільно торкнулися країв паперів. Я спостерігав за його обличчям, бачив, як сиві брови поповзли вгору, а очі почали швидко бігати по рядках звіту Костянтина. Кожна секунда тиші в кабінеті здавалася вибухонебезпечною.

— Бойко... — нарешті прошепотів він, і в цьому одному слові було стільки концентрованої огиди й усвідомлення, що повітря навколо нас, здавалося, завібрувало від напруги.

— Так. Він. Він стравив нас, як дурних цуценят. Поки ми з азартом гризли один одному горлянки, знищуючи спільні проєкти й репутації, він спокійно будував свою систему на наших технологіях, які ми самі ж йому підставили своєю ворожнечею. Він виграв від нашої ненависті все — гроші, вплив, владу. І він продовжує вигравати прямо зараз, поки Діана страждає від наслідків нашої сліпоти.

Я сперся руками на стіл, нависаючи над чоловіком, якого все своє свідоме доросле життя вважав своїм ворогом номер один. Зараз я бачив у ньому лише втомленого батька, якого так само ошукали.

— Я прийшов сюди не миритися, Буря. У мене немає на це часу. Я прийшов запропонувати угоду. Ми закінчимо цю війну прямо зараз, тут, у цій кімнаті. Але закінчимо не миром, а спільним, нищівним ударом. Я хочу знищити Бойка. Я хочу стерти його з бізнес-карти так, щоб від нього не залишилося навіть запаху. І для цього мені потрібні твої архіви, твої старі зв’язки й твоє публічне підтвердження того, що насправді сталося десять років тому.

Буря повільно підвів голову. Ми дивилися один на одного — два покоління люті, два чоловіка, які втратили занадто багато, включно з любов'ю єдиної людини, яка нам обом була дорога, через власну прокляту гордість.

— І що ти зробиш потім, Адріане? — тихо запитав він. — Коли спалиш Бойка дотла? Коли справедливість буде відновлена на папері?

— Потім я зроблю все можливе й неможливе, щоб Діана змогла мене пробачити. Навіть якщо на це піде решта мого життя. Навіть якщо мені доведеться заново вчитися бути людиною, а не машиною для вбивства конкурентів.

Старий довго мовчав, прислухаючись до тріскоту дров. Потім він повільно, зі стогоном, що видавав його справжній вік, підвівся з крісла. Він обійшов стіл і простягнув мені руку. Його долоня була сухою, гарячою і міцною, як стара деревина.