Глава 49. Діана

Всю ніч я не могла заплющити очей. Його повідомлення світилося на екрані телефону, як нерозірваний снаряд. «Все, що ми знали про минуле — це брехня». Ці слова крутилися в моїй голові, витісняючи залишки сну, але вони не приносили полегшення. Навпаки, вони викликали лише нову хвилю роздратування. Я міряла кроками кімнату, дивлячись, як стрілки годинника повільно наближаються до дев’ятої, і відчувала, як усередині мене застигає крига.

Я чекала цього ранку не з надією, а з бажанням нарешті поставити крапку.

Коли рівно о дев’ятій пролунав короткий, впевнений дзвінок у двері, я не здригнулася. Я спокійно підійшла, повернула замок і відступила назад, впускаючи Адріана всередину.

Він виглядав... інакше. Погляд, який зазвичай пропікав наскрізь своєю самовпевненістю, тепер був лихоманковим. Під очима залягли тіні, сорочка без краватки, розстебнутий комір — Корсак здавався людиною, яка щойно вирвалася з епіцентру катастрофи.

— Каву не пропоную, — холодно кинула я, навіть не дивлячись йому в очі. Я пройшла у вітальню і зупинилася біля вікна, схрестивши руки на грудях. Моя поза була кам'яною стіною. — У тебе є десять хвилин. Кажи, що хотів, і йди.

Адріан не став сідати. Він почав говорити швидко, майже перечіпаючись об власні слова. Він викладав факти про «Альфа-Інвест», про Бойка, про банківські перекази в Сінгапур і про те, як мого батька професійно підставили. Він викладав переді мною роздруківки, наче це були скарби, наче ці папірці мали миттєво зцілити всі мої рани.

Я слухала його голос — хрипкий, емоційний, сповнений запізнілого каяття — і відчувала... нічого. Абсолютне, дзвінке ніщо.

Коли він нарешті замовк, важко дихаючи і дивлячись на мене з надією, яку я вважала майже принизливою для такого чоловіка, як він, я повільно повернулася.

— Це все? — мій голос прозвучав відсторонено, наче я коментувала погоду.

— Діано... ти не розумієш? — він зробив крок до мене, але я не поворухнулася. — Твій батько не зраджував мене. Тієї підлості, за яку я його ненавидів... її не існувало. Нас використали. Бойко грав нами всі ці роки.

Я гірко всміхнулася, і ця усмішка була холоднішою за січневий ранок.

— І що з того, Адріане? — я глянула на папку з документами, що лежала на столі. — Ти думаєш, мені справді є діло до того, хто з вас був більшим дурнем десять років тому? Мені байдуже. Байдуже на Бойка, на його схеми й на те, хто там у кого що вкрав.

Я зробила крок вперед, дивлячись йому прямо в обличчя, змушуючи його відчути кожне моє слово.

— Мені байдуже на мого батька. Я ненавиджу його не за те, що він нібито вкрав твої технології, а за те, якою людиною він був зі мною. За те, що він залишив по собі лише попіл і цей тягар, який ти змусив мене нести. І мені абсолютно байдуже на вашу дурну, нікчемну війну, де ви мірялися амбіціями, поки навколо руйнувалися життя.

Адріан завмер. Його обличчя зблідло, наче я вдарила його навідмаш.

— Це не мої справи, Адріане, — продовжувала я, відчуваючи дивну, майже болісну свободу. — Те, що ти знайшов «справжнього ворога», не змінює того, що ти зробив зі мною. Ти замкнув мене в тому ліфті. Ти тиснув на мене, ти звинувачував мене, ти насолоджувався моєю безпорадністю. І жоден Бойко не тримав тоді твою руку. Це був ти.

Я відвела погляд і вказала рукою на двері.

— Будь ласка, йди. Забери свої папери, свою «правду» і свою лють. Мені це більше не потрібно. Я хочу просто жити в тиші, де немає ні Корсака, ні спадщини Бурі.

— Діано... — він спробував щось сказати, його голос здригнувся, але я перебила його одним поглядом.

— Піди. Зараз же.

Він стояв ще кілька секунд, дивлячись на мене так, наче бачив уперше. Потім він повільно зібрав документи, його рухи були механічними, позбавленими звичної грації. Він пішов до дверей, не озираючись.

Коли замок нарешті закрився, я не впала на підлогу і не розплакалася. Я просто підійшла до столу, взяла свою чашку холодного чаю і зробила ковток. Мені було все одно, хто винен у минулому. Моє майбутнє починалося з цієї порожнечі, і вперше в житті мені було в ній спокійно.