Глава 48. Адріан

Офіс «Корсак-Індастріз» о другій годині ночі нагадує стерильний склеп. Панорамні вікна, які вдень демонструють велич моєї імперії, зараз лише віддзеркалюють порожнечу всередині. Єдине джерело світла — мерехтливі монітори в моєму кабінеті та сигарета, що повільно догоряє в кришталевій попільниці, хоча я обіцяв собі кинути ще рік тому. Тиждень без Діани перетворив моє життя на суцільне безсоння, де кожна хвилина розтягується в нескінченність, але саме це виснаження змусило мене повернутися до того, що я роками намагався поховати під товстими шарами нових контрактів, амбіцій та успіху.

Костянтин входить без стуку, порушуючи мертву тишу коридорів. Його вигляд не кращий за мій: дорога сорочка розстебнута на два верхні ґудзики, вузол краватки зсунутий убік, а під очима залягли такі глибокі тіні, що здається, ніби він не спав вічність. Він важко крокує до столу і кидає на поліровану поверхню товсту папку з грізно-червоним грифом «Архів» та кілька чорних флешок.

— Я підняв усе, Адріане. Всю брудну білизну десятирічної давності. Всі транзакції, закриті логи серверів, які вважалися видаленими, і навіть особисті переписки Бурі, які дивом вдалося відновити з глибоких бекапів, — Костя сідає навпроти у крісло й важко видихає, витираючи долонею обличчя. Його голос звучить глухо і надтріснуто, наче він щойно повернувся з передової інформаційної війни. — Ти мав рацію, коли почав сумніватися. Нас обвели навколо пальця, як недосвідчених дітей у пісочниці. Ми грали в шахи, а насправді були просто фігурами, які хтось пересував за власним бажанням.

Я відчуваю, як у потилиці знову починає пульсувати знайомий, гострий біль. Я сам наказав йому рити землю, підіймати архіви, шукати будь-яку, навіть найменшу зачіпку в тих старих справах, які свого часу розірвали мій союз із Бурею і змусили нас стати запеклими ворогами. Я свято вірив усі ці роки, що наша війна була неминучою, що він мене зрадив першим... але те, що я бачу зараз на роздруківках, примушує мою кров холонути.

— Дивись сюди, — Костянтин вказує пальцем на роздруківку банківських переказів з підкресленими сумами. — Той нібито «злив» технологій, через який ти звинуватив старого в зраді й фактично оголосив йому війну на знищення... Гроші за нього ніколи не йшли Бурі. Вони проходили через заплутаний ланцюжок із трьох підставних компаній у Сінгапурі й врешті-решт осідали на офшорному рахунку структури, яка тоді називалася «Альфа-Інвест».

Я примружуюся, намагаючись згадати це ім'я крізь туман часу.

— Це була дрібна контора, Костю. Вони зникли з ринку майже відразу після нашого з ним розриву. Я думав, вони просто збанкрутували.

— Вони не зникли, Адріане. Вони просто змінили шкіру, як змія, — Костя викладає на стіл останній, вирішальний документ — детальну схему складного злиття та поглинання. — «Альфа-Інвест» пройшла через кілька етапів реорганізації та стала частиною великого міжнародного холдингу, який зараз — увага — напряму фінансує Бойко.

Холодний піт миттєво прошиває спину, змушуючи мене здригнутися. Я беру папери до тремтячих рук, і букви починають танцювати перед очима, складаючись у страшну картину. Все стає на свої місця з лякаючою, математичною чіткістю. Нас не просто посварили через випадкове непорозуміння — нас професійно стравили, як двох бійцівських псів на арені, методично підкидаючи кожному фальшиві, ідеально сфабриковані докази зради іншого.

Поки ми з Бурею методично й з азартом знищували бізнес один одного, спалюючи мости та репутації, третя сторона — наш спільний «партнер», якому ми обоє довіряли, — тихо, без жодного шуму скуповувала акції, переманювала найкращі кадри й готувала ґрунт для того, щоб стати головним акціонером і керувати не лише моєю компанією, але й мною самим, моїми рішеннями та моїм життям.

— Вони виграли від нашого розпаду все, — тихо каже Костянтин, дивлячись у вікно на вогні нічного міста. — Ми витратили десять років свого життя на взаємну ненависть, на помсту і стратегії знищення, поки цей ляльковод спокійно будував свою імперію на наших уламках, на нашій дурості.

Я закриваю очі, і в цій темряві перед моїми очима знову постає Діана. Вона — донька чоловіка, якого я вважав своїм головним ворогом і вбивцею моїх амбіцій. Я бачу її погляд у ліфті — сповнений болю та презирства. Але все було не так… Весь цей час правда була десь поруч, а я був засліплений власною гордістю. І може, якщо я все виправлю зараз, якщо виведу їх на чисту воду, то в нас з нею ще буде шанс… бодай один, крихітний шанс на щось справжнє.

Боже, що я накоїв...

Я роками ненавидів Бурю за те, чого він ніколи не робив. Я методично мучив його доньку, звинувачував її, тиснув на неї за гріхи, які були майстерно сфабриковані кимось іншим. Весь мій гнів, вся моя лють, які живили мене ці роки й давали сили рухатися вперед, виявилися просто дешевим інструментом у чужих, брудних руках. Я вважав себе великим стратегом, генієм ринку, а виявився просто керованою маріонеткою на тонких нитках.

— Адріане? — голос Костянтина повертає мене з безодні власних думок у реальність кабінету. — Що будемо робити? Якщо Бойко дізнається, що ми розкрили їхню схему і знайшли зв'язок з минулим... він почне діяти радикально.

— Бойко отже… — я повільно підводжуся, відчуваючи, як усередині замість крижаного холоду починає закипати справжня, чиста, концентрована лють. — Він не дізнається. Принаймні, не зараз. Проте він заплатить за кожен день моєї ненависті до Бурі. За кожну годину мого безсоння. І за кожну сльозу Діани, яку він змусив мене вичавити з неї.

Я беру телефон зі столу. Рука досі трохи тремтить, але тепер це не страх — це тремтіння від шаленого викиду адреналіну. Я відкриваю наш діалог у месенджері, де останні повідомлення залишилися без відповіді.

«Діано, мені байдуже, що ти не відповідаєш і не хочеш мене бачити. Завтра я буду в тебе о дев’ятій ранку. Ти маєш це побачити на власні очі. Все, що ми знали про минуле, все, у що я вірив десять років — це велика, професійна брехня. Я помилявся у всьому, крім одного — ти ніколи не мала за це платити. Я все поясню».