Глава 47. Діана

Тиждень у чотирьох стінах став для мене часом дивної, майже хворобливої декомпресії. Коли ти зачиняєшся від світу, світ спочатку наполегливо стукає у вікна повідомленнями, дзвінками та нагадуваннями, а потім поступово затихає, залишаючи тебе наодинці з власним відлунням та страхами. Моя квартира, яка завжди була моєю фортецею, тепер здавалася місцем, де час застиг, як муха в бурштині.

Біль у потилиці врешті вщух, перетворившись на легке тягнуче відчуття, яке нагадувало про себе лише при різких рухах, але нудота нікуди не зникла. Тільки тепер це була не реакція на струс мозку, а наслідок моїх нескінченних думок. Кожного разу, коли я проходила повз кухню і бачила ті зів’ялі лілії — я так і не змогла змусити себе їх викинути, вони стояли як німе, похилене нагадування про мою слабкість і його наполегливість, — мені здавалося, що повітря навколо стає важким і я знову чую ледь вловимий аромат його дорогого одеколону.

Я майже не виходила з піжами, загорнувшись у м'який кокон. Читала книги, сторінки яких гортала механічно, не запам’ятовувуючи жодного речення, і годинами дивилася у вікно на перехожих. Я намагалася уявити їхні життя, в яких, напевно, немає ніяких владних «Корсаків», ніяких таємних «Об’єктів Б» і ніяких аварій під дощем. Я просто хотіла знову стати тією Діаною, яка була до нього.

Дзвінок у домофон розрізав тишу квартири близько полудня, коли я тільки-но змусила себе випити другу чашку чаю. Я здригнулася, ледь не розливши окріп. Серце зрадницьки підстрибнуло до самого горла і забилося там, як птах у клітці. Адріан? Ця думка викликала одночасно і жах, і дике, неочікуване очікування. Я підійшла до трубки, затамувавши подих, боячись почути його низький голос.

— Діанчик, це я, Олена! Не бійся, я без охорони! Відчиняй, я тут з контрабандою у вигляді круасанів і найсвіжіших офісних пліток!

Полегшення було таким сильним, що я на мить притулилася чолом до холодної стіни. Але за ним відразу прийшла легка досада. Олена. Єдина людина з усього офісу, яку я справді була рада бачити, але яка неминуче притягне з собою шлейф того життя, від якого я так відчайдушно намагалася сховатися за зачиненими шторами.

Через хвилину вона вже стояла на моєму порозі — яскрава, галаслива, у своєму незмінному стилі, з величезним паперовим пакетом, від якого на весь під’їзд пахло мигдалем, корицею та свіжою кавою.

— Боже, дівчинко, ти виглядаєш як привид замку Кентервіль! — Олена безцеремонно пройшла на кухню, оглядаючи моє бліде обличчя та піжаму критичним поглядом досвідченої подруги. — Бліда, схудла... ти взагалі щось їси, крім своїх думок? Але бинти вже зняли? Показуй голову, я маю переконатися, що ти ціла!

— Все добре, Олено, просто легкий струс, лікарі кажуть — заживе як на собаці, — я спробувала всміхнутися, але м'язи обличчя наче задерев'яніли. Я почала автоматично заварювати ще одну чашку чаю, щоб хоч чимось зайняти руки. — Як ти мене знайшла? І головне — як тебе відпустили в розпал робочого дня? Там же зазвичай дедлайни горять.

Олена хитро примружилася, викладаючи ще гарячі круасани на тарілку, і вмостилася на моєму маленькому кухонному стільці так, наче збиралася провести тут весь день.

— Ой, Діан, ти ж знаєш нашого «Дракона». Він сьогодні сам не свій, чесне слово. Ходить по офісу похмуріший за хмару, наче йому хвіст у дверях прищемили. Кожен гвинтик у компанії вібрує від напруги. Викликав мене сьогодні «на килим», я вже думала — все, хана, звільнить за той завалений звіт... А він сидить такий, знаєш, з очима, як у пораненого вовка, і каже: «Олено, ви ж з Діаною Олександрівною ладнали? Поїдьте до неї, подивіться, чи вона там не померла з голоду. І ось вам картка на представницькі витрати, купіть усе, що вона любить».

Я завмерла з чайником у руках, дивлячись на пару, що підіймалася над чашкою. Значить, це все-таки він. Моя «шпигунка» з круасанами, заслана вивідати обстановку.

— То це він тебе відрядив? — мій голос мимоволі став холоднішим, а в грудях знову з'явився той самий знайомий клубок напруги.

— Та кинь ти, Діан! Не роби таку міну! — Олена махнула рукою, вмощуючись зручніше. — Я ж бачу, що ти на нього зла як чорт. Весь офіс гуде про ту раду управління і як вас з ліфта витягували — ви там наче з фільму жахів вийшли. Бойко там узагалі ледь не сказився від люті, що все пішло не за планом. Але слухай мене уважно... Адріан Володимирович... він реально здав. Це не гра. Кажуть, він усю ніч після твоєї аварії в лікарні під операційною просидів, а зараз на людей кидається, якщо хтось твоє ім’я всує згадує. Костянтин взагалі по секрету сказав, що бос перетворився на якогось ченця-відлюдника. Не п'є навіть каву, тільки курить і дивиться в одну точку.

— Він просто боїться судового позову від мене або зайвих репутаційних втрат перед акціонерами, — сухо зауважила я, сідаючи навпроти неї. Смак дорогого круасана здався мені абсолютно паперовим, позбавленим будь-якого задоволення. — Для нього люди — це просто функціональні гвинтики в системі. Коли гвинтик ламається через його ж недбалість, це його дратує. Це звичайна логіка Корсака.

— Не знаю, Діано, не знаю... — Олена уважно, майже рентгенівським поглядом подивилася на мене, повільно жуючи випічку. — Гвинтикам не шлють лілії без картки через кур'єрів і не відправляють заступників перевіряти пульс посеред дня. Він за тебе реально труситься, я це шкірою відчуваю. Я ж бачила його очі сьогодні — там такий недосип і такий розпач, що можна в сонячних окулярах ходити, аби людей не лякати. Він наче постарів на десять років за цей тиждень.

Ми просиділи більше години. Олена, як справжня подруга, намагалася розважити мене: розповідала про нові інтриги в бухгалтерії, про те, як Бойко намагається підкопати під Адріана, поки той «не в формі» і втратив хватку. Я слухала її, кивала в потрібних місцях, але всередині мене знову починалася та сама виснажлива боротьба.

Я так хотіла б, щоб він був просто монстром. Одновимірним лиходієм, холодним, розважливим і бездушним. Тоді було б так легко його викреслити, забути і ніколи не повертатися. Але цей його «недосип», ці квіти, це ірраціональне почуття провини, яке він зовсім не вміє носити гідно... воно повільно, але невблаганно роз’їдало мій захист, мої стіни, які я так старанно зводила сім днів.