Глава 46. Адріан

Цей тиждень став для мене персональним колом пекла, про яке не пишуть у бізнес-стратегіях і не розповідають на коучингах для топменеджерів. Офіс «Об’єкта Б», який раніше був моєю фортецею і символом тріумфу, здався мені висмоктаним, порожнім скляним акваріумом, де кожен звук кроків лунав занадто гучно, а повітря стало застояним і позбавленим сенсу. Без Діани за робочим столом, без її стриманого, але такого живого голосу, без того особливого шурхоту паперів, який я навчився розпізнавати серед тисячі інших офісних шумів, будівля перетворилася на звичайне нагромадження металу, дорогого бетону та бездушного пластику.

Я намагався завалити себе роботою, як робив це завжди у важкі часи. Призначав безглузді зустрічі, переглядав звіти, які знав напам'ять, змушував юридичний відділ переписувати контракти по п’ять разів, чіпляючись до кожної коми. Я хотів виснажити себе настільки, щоб мозок просто вимкнувся. Але варто було мені на мить заплющити очі — і я знову опинявся на тій клятій дорозі під холодним дощем.

Ніч за ніччю мені сниться одне й те саме. Чорний хижий силует автівки, пронизливий вереск гальм, що розрізає нічну тишу, і вона — світла, крихка пляма на тлі грубого темного асфальту. У моїх снах я ніколи не встигаю її підхопити. Я бачу, як вона відлітає в тінь, як її тіло стає невагомим і чужим, і щоразу, коли я підбігаю до неї, асфальт під моїми ногами перетворюється на бездонну прірву. Я прокидаюся в холодному поту, з важким серцем, що б’ється десь у самому горлі, перекриваючи дихання, і першою думкою завжди є: «Чи вона дихає?»

Я не пережив би цього. Тепер я знаю це точно, без жодних сумнівів. Якби та машина взяла інший кут... якби удар був на кілька сантиметрів вище... Моя імперія, мої мільйони, Моретті, Бойко — усе це згоріло б у ту саму секунду, розсипалося б прахом, бо без неї цей світ просто не має для мене жодної цінності. Це усвідомлення б'є під дих сильніше за будь-якого конкурента: я, Адріан Корсак, людина, яка пишалася своєю незалежністю, став залежним від однієї-єдиної жінки, яку сам же ледь не знищив у тому ліфті своєю гординею.

Вона не відповідає на мої повідомлення. Екран телефону залишається мертвим, скільки б я на нього не дивився. Мовчання — це її спосіб тримати оборону, її особиста лінія фронту, і я поважаю цю межу, хоча кожна година невідомості випалює в мені нову дірку. Квіти, які я надіслав, імовірно, вже зів’яли в її вазі (або, що ймовірніше, у смітнику), так і не дочекавшись мого прощення.

На сьомий день моє терпіння остаточно лопається. Я відчуваю, що ще трохи — і я сам виб'ю її двері. Я не можу просто чекати, поки вона змилується. Мені потрібно знати, що вона їсть, чи не паморочиться в неї голова, чи вона взагалі встає з ліжка, а не лежить у темряві, ненавидячи мене. Сам я піти не можу — вона просто не відчинить двері, а її гнів зараз може лише погіршити її стан.

Я викликаю Олену. Вона — чи не єдина в офісі, з ким Діана спілкувалася тепло, майже по-дружньому, без цієї офіційної маски. Олена заходить до мого кабінету, і я бачу, як вона намагається приховати легку, майже глузливу усмішку. Вона жінка, вона все бачить. Вона чудово розуміє, чому «великий і жахливий» Корсак покликав її посеред дня.

— Олено, — я намагаюся надати голосу звичного, безапеляційного тону, але він звучить якось напружено, наче натягнута струна. — Ви сьогодні вільні від поточних звітів. Візьміть машину з водієм. Мені потрібно, щоб ви навідалися до Діани Олександрівни. Офіційно — передати документи, але насправді... просто перевірте, як вона почувається. Дізнайтеся, чи потрібні їй ліки, продукти або якась допомога по дому.

Олена ледь стримує радісний вигук. Її очі загоряються цікавістю та щирим співчуттям. Прогуляти роботу в такий сонячний ранок, та ще й з такої делікатної та поважної причини — це для неї справжній подарунок долі.

— Звісно, Адріане Володимировичу! Я якраз хотіла їй зателефонувати, ми так гарно ладнали, я за нею скучила, — вона енергійно киває, вже подумки плануючи маршрут і те, як вона буде мене «тролити» після повернення. — Я забіжу в кондитерську на розі, куплю її улюблених круасанів з мигдалем. Це ж можна?

— Купуйте що завгодно. Найкраще, що знайдете. Усі витрати запишіть на компанію, — я на мить заплющую очі, відчуваючи втому. — Головне — дізнайтеся правду. Не те, що вона мені «не пише» в месенджерах, а те, як вона насправді виглядає. Чи не бліда вона? Чи не тримається за голову? Ви розумієте.

Коли двері за Оленою зачиняються, я підходжу до панорамного вікна, дивлячись на місто, яке здається мені лабіринтом, у якому я заблукав. Я відправив «шпигуна», я опустився до того, щоб дізнаватися новини через третіх осіб, але це єдине, що я можу зробити, не порушуючи її тиші. Я стою посеред свого розкішного кабінету, оточений склом і бетоном, і відчуваю себе маленьким хлопчиком, який чекає на звістку з фронту, де вирішується вся його подальша доля.

Тільки б вона посміхнулася хоча б Олені. Бо я, здається, своєї черги на її посмішку чекатиму цілу вічність. Або до кінця свого безглуздого життя.