Глава 45. Діана

Під’їзд зустрічає мене звичним холодом і солодкувато-затхлим запахом вогкості, що завжди з'являється після дощу. Я підіймаюся на свій поверх повільно, кожна секунда здається годиною. Тримаюся за поруччя обома руками, бо ноги тремтять, а кожен крок віддається в потилиці тупими, важкими ударами молота. Світ навколо все ще трохи розмитий по краях, наче я дивлюся крізь дешеве скло.

Замок клацає — звук, що зазвичай приносив полегшення, а сьогодні звучить як вирок. Я нарешті опиняюся у своїй квартирі. Тут тихо, темно і пахне лавандовим освіжувачем — моїм справжнім життям, у якому ще вчора не було Корсака, його драм і його нищівної присутності.

Я не вмикаю світло. Не хочу бачити себе в дзеркалі — розбиту, закривавлену, з очима, в яких згасло щось дуже важливе. Просто сповзаю по зачинених дверях на холодну підлогу в передпокої, закриваючи обличчя руками. Тканина плаща пахне його машиною, його парфумами, його страхом.

Мені гірко. Так нестерпно гірко, що цей присмак не перебиває навіть лікарняна мікстура чи залізистий присмак крові в роті. Я ненавиджу його кожною клітиною свого тіла. Ненавиджу за його маніпуляції, за те, як професійно він розіграв карту моєї вразливості, за його холодний розрахунок, що не знає кордонів. Ненавиджу за те, що він перетворив моє життя на чергове поле бою для зміцнення своєї імперії, не спитавши, чи хочу я бути його трофеєм. Ненавиджу за те, що він стояв там, на дорозі, на колінах у багнюці, і дивився на мене з таким відчаєм, наче я була його єдиним шансом на порятунок, його особистим киснем.

Але найстрашніше не це. Не його провина і не моя травма.

Найстрашніше те, що навіть зараз, коли голова розривається від пульсуючого болю, а серце — від пекучої образи, я все ще відчуваю на своїй шкірі фантомне тепло його рук. Я все ще чую в голові його хрипке, надламане «вибач», яке він витиснув із себе, наче власну кров. І я ненавиджу себе — щиро, до самогубного відчаю — за те, що попри все, що сталося... попри весь бруд, підлу брехню та загрозу моєму життю... я не можу просто взяти й вимкнути це кохання.

Це кохання зараз схоже на злоякісну пухлину: воно болить, воно пускає метастази в кожен мій спогад, воно руйнує мене зсередини, але воно вже стало частиною мого "я". Його неможливо просто вирізати, не пошкодивши живу тканину душі. І від цього безсилля хочеться кричати на весь дім, бити посуд, виривати це почуття з корінням, але в мене немає сил навіть на глибокий подих.

Попереду тиждень білої, стерильної тиші. Тиждень, щоб спробувати випалити його образ зі своєї пам'яті. Або остаточно збожеволіти в цій темній квартирі від неможливої, вбивчої суміші любові та люті.

Я не знаю, скільки часу проводжу в цій темряві, намагаючись просто дихати в такт болю. Коли в двері дзвонять, я здригаюся так сильно, що в голові наче вибухає тисяча петард. Перша думка — він. Він не витримав, він знову прийшов, щоб дотиснути, щоб заповнити собою мій останній притулок.

Я підводжуся, тримаючись за стіну, і дивлюся у вічко. Це не Адріан. Кур'єр у яскравій кепці стоїть, переминаючись із ноги на ногу, тримаючи в руках величезний оберемок білих лілій. Їхній запах просочується навіть крізь зачинені двері — важкий, густий, майже траурний.

Я відчиняю лише на сантиметр.

— Вам квіти, — хлопець простягає букет. — Там картки немає, але просили передати особисто.

Я мовчки забираю їх. Квіти важкі, холодні від дощу. Я не ставлю їх у вазу. Просто кидаю на стіл у кухні, навіть не розв'язуючи стрічку. Білі пелюстки на тлі темної стільниці виглядають як німе вибачення, яке я не готова прийняти. Лілії... він пам'ятає, що я не люблю троянди через їхню банальність. Навіть у такому стані він прорахував кожен нюанс.

Екран телефону, що лежав поруч на столі, раптом спалахує. Коротке вібро віддається в моїй руці електричним розрядом.

Повідомлення від Адріана:

«Просто напиши, чи добре почуваєшся. Я не знаходжу собі місця. Хвилююся».

Я дивлюся на ці літери, і в грудях підіймається якась дика, істерична хвиля сміху, що застряє в горлі гірким комом. Хвилюється він. Людина, яка кілька годин тому в ліфті методично знищувала мою гідність, тепер «не знаходить собі місця». Як зручно бути турботливим, коли жертва вже надійно замкнена в чотирьох стінах за його власною вказівкою.

Мій палець зависає над клавіатурою. Мені хочеться написати щось отруйне. Написати, що мені зле від самої думки про нього. Або що я викликаю поліцію, якщо він не припинить цей тиск.

Але я просто гашу екран.

Жодної відповіді. Жодної літери. Моє мовчання — це єдина зброя, яка в мене залишилася, єдина стіна, яку він не зможе пробити своїми грошима чи зв'язками. Я хочу, щоб він мучився цією невідомістю так само, як я мучилася в тій кабіні, не знаючи, чи виберуся я звідти живою — чи то як людина, чи то як його іграшка.

Я лягаю в ліжко прямо в одязі, накриваючись ковдрою з головою. Нехай хвилюється. Нехай міряє кроками свій величезний пентхаус, дивлячись на місто, яке він вважає своїм. Сьогодні ввечері його імперія закінчується біля мого порогу. І жодні квіти цього не змінять.