Глава 26. Діана

Я стою нерухомо, відчуваючи, як тисячі поглядів впиваються в мене, наче розпечені голки. Адріан поруч зі мною мовчить, і це мовчання зараз важче за будь-яке виправдання. Вікторія переможно посміхається, куштуючи наш крах на смак, як дороге вино.

Але хаос у залі ресторану тільки починається. З-за спини Вікторії, крізь ту саму прочинену браму, яку «забули» заблокувати підкуплені охоронці, виходять двоє людей. Їхня поява в цьому закладі виглядає настільки сюрреалістично, що я на мить думаю, чи не знепритомніла я. Останнє місце на землі, де я очікувала побачити своїх батьків — це закрита вечірка в Італії.

— Діано! — Голос мами розрізає тишу. Вона звучить розгублено, її очі повні тривоги, яку я навчилася ігнорувати ще роки тому.

Поруч із нею стоїть батько. Він виглядає втомленим, його обличчя зблідло, а погляд метається залою, поки не зупиняється на мені. Я відчуваю, як усередині закипає звична зневага. Людина, яка зруйнувала наше життя своїми слабкостями, тепер стоїть тут, уособлюючи все те, від чого я намагалася втекти.

— Мамо? Тату? — Мій голос зривається на шепіт. Я роблю крок назад, мимоволі вдаряючись спиною об груди Адріана. — Як ви тут опинилися? Що ви тут робите?

— Твоя «подруга» Вікторія зателефонувала нам вчора, — каже батько, і в його голосі я чую той самий тон невдахи, який завжди змушував мене відвертатися. — Вона вчасно підказала, де тебе шукати. Ти ж не приїхала на мій ювілей, тож довелося співпрацювати з цією леді, аби дізнатися, в що ти вплуталася.

Я перекидаю погляд на Вікторію. Тепер я розумію все. Вона не просто хотіла зірвати угоду. Вона хотіла випалити мою душу, зіштовхнувши мене з людьми, від яких я вибудувала стіну в тисячу кілометрів.

— Ти не відповідала на дзвінки, Діано, — мама підходить ближче, її руки тремтять. — Ми взнали, що ти з ним... з Адріаном Корсаком. Тим самим чоловіком, який зруйнував нашу компанію. Ми приїхали, щоб забрати тебе.

Я завмираю. Слова мами вдаряють сильніше, ніж викриття Вікторії.

— Зруйнував... що? — я повільно повертаю голову до Адріана. — Про що вона говорить?

Я знала, що батько втратив бізнес. Я зневажала його за це, за те, що він не втримав штурвал. Але я ніколи не знала, хто стояв за цим. Адріан? Чоловік, на якого я працюю? Чоловік, якому я ледь не віддала серце?

— Пане Буря, зараз не час для старих рахунків, — голос Адріана звучить низько, але я відчуваю, як напружилося його тіло. — Хоча, якщо ви вже про це, то ще питання хто кого намагався зруйнувати насправді.

— Не смійте звертатися до мене, Корсак, — цідить батько, і вперше в житті я бачу в його очах щось схоже на силу — силу ненависті. — Ви вкрали у мене справу всього життя, знищили все, що я будував роками. А тепер ви вирішили використати мою доньку для своїх ігор?

Паоло Моретті, який весь цей час вивчав записи з планшета Вікторії, раптом піднімає голову. Він дивиться на моїх батьків, на Адріана, на розкішний стіл ресторану, завалений доказами нашої брехні.

— Стефане, — хрипко звертається Адріан до начальника охорони. — Поясни, як вони пройшли повз пости?

Вікторія видає короткий, сухий смішок, поправляючи волосся.

— О, Адріане, це було занадто просто. Ти так захопився своєю ідеальною «нареченою», що перестав помічати людей навколо. Коли ти затримуєш премії охороні через «важливі інвестиції в Едем», вони стають дуже вразливими до чужої щедрості. Стефан просто вирішив, що сьогодні — вечір відкритих дверей. Для правди, для твоїх гріхів минулого... і для твоєї повної капітуляції.

Я стою в центрі цього кошмару, відчуваючи, як смарагди на моїй шиї тягнуть мене на дно. Адріан стоїть поруч — його репутація в руїнах, угода мертва, а я... я дивлюся на нього і бачу чужу людину. Людину, яку я не знаю любити мені чи не ненавидіти.

— Паоло, дозвольте мені... — починає Адріан, але Моретті піднімає руку.

— Досить, — кидає італієць, і його голос холодний, як лід озера Комо. — Я не буду підписувати документи з людиною, яка перетворила діловий етикет на дешевий спектакль і приховує такі скелети в шафі. Геть з цього ресторану. Всі.

— Ось тепер справді кінець, любий, — Вікторія тріумфує.

— Діано, ходімо! — батько дивиться на мене з очікуванням, яке викликає лише огиду. А Адріан... Адріан вперше за весь час виглядає так, ніби він справді втратив усе. І в його погляді, спрямованому на мене, я бачу не каяття, а страх. Страх того, що тепер я знаю справжню ціну його «контракту».