Глава 25. Діана

Золоте сяйво величезних кришталевих люстр «Едему» засліплює, відбиваючись у кожному келиху з ігристим. Повітря тут особливе — воно просякнуте ароматом селективних парфумів, свіжозрізаних лілій та солодким присмаком великих грошей. Я пливу залою поруч з Адріаном, і кожен мій крок у цих неможливо дорогих туфлях віддається глухим стукотом у моїх скронях.

Важкі смарагди на моїй шиї здаються крижаними. Я відчуваю їхню вагу кожною клітинкою шкіри — це не прикраса, це маркування власності. Адріан тримає мою руку на своєму лікті, і я відчуваю, як перекочуються м’язи під ідеальною тканиною його смокінга. Він напружений, як хижак перед стрибком.

Паоло Моретті, господар вечора, сяє щирою посмішкою. Він підходить до нас, і натовп навколо розступається, наче перед королівською родиною.

— Адріане, Діано! — Паоло піднімає келих, і його очі світяться захватом. — Ви — душа цього вечора. Дивлячись на вас, на те, як ви тримаєтеся, я розумію, що проект «Едем» у надійних руках. Сім’я — це фундамент, на якому стоятиме наш готель. Без справжнього кохання та довіри неможливо побудувати щось вічне.

Я змушую себе всміхнутися. Мої щоки німіють від цієї маски. Я дивлюся на Адріана — він киває з такою впевненістю, що я на мить сама починаю вірити в нашу казку. До підписання фінальних паперів залишається менше п’ятнадцяти хвилин. Я бачу течку на столі в кутку зали. Наша мета так близько.

Раптом важкі дубові двері зали розчиняються з таким гуркотом, що музика скрипалів миттєво обривається на високій ноті. Тиша, що настає, стає майже болісною.

— Фундамент, кажете, Паоло? — Голос Вікторії розрізає простір, як лезо бритви. — Шкода, що він побудований на гнилій брехні, яку ви так охоче проковтнули.

Вона входить у залу повільно, з королівською грацією, вдягнена у сукню кольору артеріальної крові. У руках вона стискає витончену шкіряну течку. Весь її вигляд — це виклик.

— Вікторіє, що це за дешева вистава? — Голос Адріана звучить низько і небезпечно, як рик звіра, але я помічаю, як його пальці на моїй руці стискаються сильніше. — Стефане! Виведи її негайно.

Але нічого не відбувається. Стефан, людина, якій Адріан довіряв своє життя, стоїть біля колони непорушно. Він просто опускає очі, уникаючи погляду боса. Мороз пробігає моєю спиною. Вікторія не просто прийшла — вона випалила землю навколо нас.

— Не поспішай, Адріане, — Вікторія підходить до Моретті, ігноруючи охорону. Вона кладе течку прямо на стіл, поверх розкішної скатертини. — — Не поспішай, Адріане, — Вікторія підходить до Моретті, ігноруючи завмерлу охорону. Вона дістає з течки не папери, а тонкий планшет і кладе його на стіл. — Ось ваш «фундамент», Паоло. Те, що ви зараз побачите, не залишить місця для ілюзій.

Вона натискає «play», і залою, підсилений акустикою приміщення, розноситься голос Адріана. Це запис сьогоднішнього ранку.

«— Це частина угоди? — звучить мій власний голос, тремтливий і холодний. — Декорації для останньої сцени нашого спектаклю?

— Вважай це виробничою необхідністю, Діано, — відповідає Адріан, і його голос на записі звучить цинічно, як ніколи. — "Едем" — це проект про досконалість. Моя наречена має бути її фізичним втіленням. Помилок бути не повинно...»

Паоло Моретті завмирає. Його обличчя стає кам’яною маскою, поки він слухає, як ми обговорюємо «кайдани» та «умови контракту» у власній спальні. Кожне слово, сказане пошепки, тепер звучить як вирок.

— Мій детектив виявився дуже талановитим, Адріане, — Вікторія переможно мружиться. — Жучок в номері. У мене є години записів, де ви обговорюєте деталі цієї комедії. Ви справді думали, що я дозволю вам так просто мене викреслити?

— Це правда, Адріане? — тихо питає Моретті, і в його голосі я чую не гнів, а глибоке розчарування людини, яку зрадили в найсвятішому.

Я відчуваю, як світ навколо мене починає хитатися. Смарагди на шиї стають зашморгом. Це кінець.