Глава 24. Діана

Ранок перед фіналом завжди найхолодніший, навіть якщо ти в Італії. Я прокидаюся від тиші, яка буквально дзвонить у вухах, здавлюючи віски. Дощ нарешті вщух, залишивши після себе лише вогку, важку напругу в повітрі та різкий запах мокрого асфальту, що пробивається крізь прочинене вікно.

Сьогодні — останній акт нашого фарсу. Я дивлюся на свої руки і бачу легке тремтіння. Сьогодні ввечері в «Едемі» я або остаточно викуповую свою свободу, або назавжди стаю частиною дорогої колекції Адріана Корсака.

Я виходжу у вітальню, боса, намагаючись ступати безшумно і не шукати його поглядом. Але він уже там. Адріан стоїть біля панорамного вікна з горнятком кави, від якої здіймається тонка цівка пари. Він виглядає бездоганно — ідеально випрасуваний, холодний, застебнутий на всі ґудзики своєї білосніжної сорочки. Дивлячись на його рівну спину, я не можу повірити, що вчорашній відчай у його очах взагалі існував. Він знову зібрав себе по шматочках, перетворившись на моноліт.

На масивному дубовому столі лежить велика чорна коробка з золотистим тисненням відомого італійського дому моди. Поруч — вузький футляр з глибокого чорного оксамиту.

— Це для вечора, — коротко кидає він, не повертаючи голови. Його голос звучить так, наче він віддає розпорядження на ранковій нараді. — Паоло чекає на тріумф. Ти маєш виглядати так, щоб ні у кого не виникло сумніву: ти — найдорожче, що в мене є.

Я підходжу до столу, відчуваючи, як під тонкою тканиною кофти знову пробігає холод. Я не торкаюся коробки відразу. Я просто дивлюся на неї, знаючи, що там сховано. Це розкіш, якою він, як щитом, намагається закрити правду про нас.

— Це частина угоди? — запитую я. Мій голос звучить напрочуд рівно, майже сухо, хоча всередині все стискається. — Декорації для останньої сцени нашого спектаклю?

Адріан нарешті повертається. Його погляд повільно ковзає по моєму обличчю, затримується на моїх губах на секунду довше, ніж дозволяє пристойність, і знову стає непроникним, як армоване скло.

— Вважай це виробничою необхідністю, Діано. «Едем» — це проект про досконалість. Моя наречена має бути її фізичним втіленням.

Я повільно відкриваю футляр. Від клацання замка я здригаюся. На чорному атласі лежить кольє. Величезні смарагди в оточенні діамантів спалахують під променями ранкового сонця так яскраво, що мені хочеться заплющити очі. Це каміння коштує більше, ніж весь борг мого батька. Більше, ніж моя квартира, моя знищена кар'єра і все моє майбутнє, яке я намагалася побудувати.

Я розумію: це не подарунок чоловіка жінці. Це інвестиція. Черговий транш за бездоганну роль у фіналі.

— Гарні кайдани, — тихо промовляю я, торкнувшись кінчиками пальців холодного, бездушного металу.

— Це прикраса, — відрізає він, і я чую, як у його інтонаціях знову прокидається той самий Адріан Корсак, який звільнив мене пів року тому, навіть не подивившись в очі. — Вдягни це. І сукню також. О восьмій катер буде біля пірсу. Помилок бути не повинно.

— Я вдягну, — я закриваю футляр із різким, агресивним клацанням. — Я виконую умови нашого контракту до останньої крапки, Адріане. Не хвилюйтеся за свій дорогоцінний імідж. Я буду ідеальною. Навіть якщо це мене вб'є.

Він нічого не відповідає, лише міцніше стискає челюсті так, що жовна знову чітко проступають під шкірою. Я забираю коробки, відчуваючи їхню вагу, і йду до себе, не озираючись.

Вечір. Перед дзеркалом

Сукня кольору глибокого смарагду облягає моє тіло, як друга шкіра. Важкий шовк настільки тонкий і якісний, що я відчуваю кожен рух повітря в кімнаті. Я затамовую подих і застебаю кольє. Важке каміння миттєво притискається до ключиць, обпікаючи холодом і нагадуючи про кожне отруйне слово Вікторії, про кожну копійку боргу і про кожну брехню, яку ми старанно генерували цей тиждень.

Я дивлюся на своє відображення і не впізнаю жінку в дзеркалі. «Аналітик №4» зникла безслідно. Замість неї — фатальна красуня, яка виглядає так, ніби вона народилася в цьому світі мільярдів і закритих клубів. Але під цим шовком і діамантами все ще б'ється серце тієї самої дівчини, яка вчора на яхті в шторм зізналася своєму катові в коханні.

Я беру клатч. У ньому, поруч із помадою, лежить той самий жовтий конверт Вікторії. Мій страховий поліс. Моє гірке нагадування про те, хто такий Адріан Корсак насправді і як він отримує те, що хоче.

Коли я нарешті виходжу до нього у вітальню, він застигає біля дверей, наче натрапив на стіну. Його погляд повільно, майже болісно проходить по мені — від високої зачіски до кінчиків туфель. На мить у його очах спалахує щось первісне, хиже і зовсім незахищене. Але він професіонал — він швидко ховає це за маскою холодної ввічливості.

— Ти готова? — він простягає мені руку, обтягнуту дорогою манжетою. Його пальці теплі, але я відчуваю, як він весь напружується, коли я вкладаю свою долоню в його. Між нами знову пробігає той самий розряд, який ми обидва намагаємося ігнорувати.

— Так, — відповідаю я, дивлячись йому прямо в зіниці, де відбивається мій смарагдовий блиск. — Шоу має продовжуватися. Ходімо купувати ваш «Едем», Адріане. Сподіваюся, він вартий того, що ми спалили на шляху до нього.

Ми виходимо з номера під сухий стукіт моїх підборів. Попереду вечір, де кожен наш жест прорахований, а кожна посмішка коштує мільйони євро. Але я знаю одне: як тільки останній гість піде, а вогні «Едему» згаснуть, нам доведеться подивитися одне одному в очі без блиску каміння і пунктів контракту.

І саме цієї хвилини я боюся найбільше у житті.