Глава 23. Адріан

Я відчуваю, як усередині мене все розслабляється — коротким, болючим спазмом полегшення. Ми зробили це. Разом. Без зайвих слів, без жодної помилки в цьому смертельно небезпечному танці перед очима Паоло. Ми спрацювали як ідеально налагоджений механізм, де моя самовпевненість була лише прикриттям для її блискавичної спритності.

Як тільки двері нашого номера зачиняються, відрізаючи нас від решти світу з його фальшивими посмішками та офіційними протоколами, атмосфера миттєво змінюється. Повітря стає важким, наелектризованим. Діана не чекає. Вона дістає конверт і кидає його на стіл. Папір глухо вдаряється об дерево — звук, що ставить крапку в нашому сьогоднішньому тріумфі.

— Відкривайте, Адріане. Давайте подивимося, наскільки глибоку яму вона нам вирила, — її голос звучить сухо, але я бачу, як тремтять її пальці, коли вона поправляє сумочку.

Я розриваю цупкий папір. Всередині — підбірка моїх старих фото з Вікторією, копії якихось рахунків, виписки... і довгий лист, написаний італійською, повною жовчі, відчаю та отрути. Я швидко пробігаю очима по розмашистих рядках, відчуваючи фізичну огиду. Вікторія не просто хотіла повернути мене — вона хотіла знищити все, до чого я торкався.

— Вона пише про «фіктивність» нашого зв’язку. Про те, що ти — випадкова дівчина з вулиці, яку я винайняв, щоб врятувати імідж після скандалу з нею. Тут навіть є натяки на твої фінансові труднощі... копії твоїх прострочених платежів.

Я замовкаю, не бажаючи вголос зачитувати образи, якими вона нагородила Діану. «Тимчасова заміна», «акторка другого сорту», «товар з терміном придатності». Діана стоїть біля вікна, обхопивши себе руками, ніби захищаючись від невидимого удару. Вона дивиться на те, як перші великі краплі дощу б’ють у скло, залишаючи довгі, схожі на сльози, сліди.

— Вона знає все, — тихо каже вона, не повертаючись. — Ми ходимо по лезу, Адріане. Один невірний крок, один такий лист, який ми не встигнемо перехопити — і все закінчиться. Моя репутація, ваша угода... все це розсиплеться, як картковий будинок.

Я підхожу до неї ззаду. У кімнаті напівтемрява, і лише спалахи блискавок за вікном на мить вихоплюють її тонкий силует. Я відчуваю запах її волосся — дощ і той самий ледь вловимий аромат персика. Я хочу торкнутися її плечей, розвернути до себе, але зупиняюся в парі сантиметрів. Моє власне тіло здається мені кліткою. Почуття, які я намагався вбити в собі весь ранок, які я намагався заморозити в Тоскані, знову піднімають голову з такою силою, що в грудях стає тісно.

— Вона нічого не знає про нас тепер, Діано, — кажу я низьким, хрипким голосом, що вібрує в тиші кімнати. — Вона знає лише ту версію, яку я створив на початку. Ті цифри, той борг, те продумане звільнення... Це була математика. Але зараз... зараз усе змінилося. Ти це знаєш. Ми вже давно не граємо за тими правилами, які я прописав у контракті.

Діана повільно повертається до мене. У неї в очах блищать сльози, які вона вперто не дає пролити. Це суміш люті на Вікторію і виснаження від цієї нескінченної брехні. Вона дивиться на мене так, ніби намагається пробити мою броню і відшукати в моєму обличчі бодай натяк на те, що це не чергова маніпуляція.

— Нічого не змінилося, Адріане, — каже вона, але її голос дрижить, видаючи її з головою. — Конверт у нас, контракт підписано. Завтра — фінальна вечірка в «Едемі», останній акт цього спектаклю. А потім я піду. Наша гра закінчується. Я отримаю свій чек, ви — свій проект. Все, як ми домовлялися.

— Ти справді хочеш, щоб вона закінчилася? — я роблю крок вперед, остаточно знищуючи її особистий простір.

Я впираюся руками в підвіконня по обидва боки від неї, затискаючи її в пастку між собою і дощовим небом Комо. Вона змушена відкинути голову назад, щоб бачити мої очі.

— Ти справді можеш просто встати завтра після вечірки, забрати речі і забути про все? Про шторм, де ти розповіла мені більше, ніж будь-кому? Про Тоскану, де ми ледь не втратили розум? Про цей поцілунок, який не був частиною жодної угоди?

Вона мовчить, і я бачу, як на її шиї відчайдушно б'ється жилка. Її подих — уривчастий, гарячий — обпікає мою шкіру. Вона бореться. Я бачу, як вона вибудовує назад ту саму крижану стіну, за якою ховалася роками. Я бачу, що вона хоче сказати «так», хоче втекти назад у своє передбачуване життя без Корсака. Але її серце, яке я чую майже фізично, каже зовсім інше. Вона боїться цієї вразливості. Вона боїться, що я розіб’ю її серце так само професійно, як розбивав компанії конкурентів.

— Завтра ввечері, — нарешті шепоче вона, опускаючи погляд на мій вузол краватки. — Після «Едему». Коли ми скинемо ці маски і нам більше не треба буде нікого переконувати. Тоді й поговоримо. А зараз... — вона на мить торкається моїх грудей, м’яко, але рішуче відштовхуючи. — Мені треба побути одній. Мені треба знайти сили на цей останній вечір.

Я відступаю, дозволяючи їй пройти. Я дивлюся, як вона йде в свою спальню, і звук зачинених дверей віддається в мені порожнечею. Вікторія програла битву за контракт, це правда. Але вона ледь не виграла війну за моє серце, жорстоко нагадавши мені, що наш фундамент — це брехня, борг і маніпуляція.

Завтра в «Едемі» ми або нарешті почнемо жити, або назавжди залишимося персонажами чужої гри.