Глава 17. Діана

Вечір у готелі тягнеться нескінченно. Адріан разом із Паоло зачинилися в кабінеті на першому поверсі — останні правки до меморандуму не терплять відкладень. Я ж, виснажена штормом і емоційними гойдалками, буквально впала на ліжко, навіть не розібравши його. Сон накрив мене важкою ковдрою, вимикаючи всі звуки навколишнього світу.

Я не чую, як тихо клацає замок. Не чую обережних кроків по м'якому ворсу килима. Вікторія, скориставшись своєю колишньою владою або просто підкупивши налякану покоївку, проникає в номер як привид. У її руках — не ніж, не зброя, а щось набагато підступніше для жінки. Холодна сталь кравецьких ножиць виблискує в місячному світлі.

Я відчуваю лише дивний легкий рух біля потилиці, наче вітерець зачепив пасмо. А потім — різкий звук «кх-ч», який прошиває тишу. Я здригаюся, але сонна млявість не дає розплющити очі. Тінь миттєво зникає за дверима, залишаючи по собі лише запах дорогих і різких парфумів Вікторії.

За пів години двері спальні відчиняються знову. Цього разу впевнено.

— Діано, Паоло нарешті заснув, ми закінчили... — голос Адріана обривається.

Я розплющую очі, мружачись від світла ламп у вітальні. Він стоїть у дверях, його піджак перекинутий через плече, сорочка розстебнута на два ґудзики. Він дивиться на мене з таким виразом обличчя, якого я ніколи не бачила. Це не холод. Це тихий, запеклий гнів.

— Адріане? Що сталося? — я сідаю на ліжку, і раптом відчуваю, як щось невагоме і м’яке зісковзує з мого плеча на ковдру.

Я опускаю погляд. На білосніжній тканині лежить довге, каштанове пасмо мого волосся. Одне. Друге. Біля подушки лежать цілі жмути, нерівно відрізані, понівечені. Я піднімаю руку до голови і завмираю: з одного боку волосся обірване майже біля самого вуха. Жорсткі, гострі краї торкаються моїх пальців.

Світ вибухає.

— А-а-а-а! — мій крик відлунює від високих стель. Це не страх. Це чиста, неконтрольована лють. — Ця тварюка! Вона це зробила! Вона зайшла сюди, поки я спала!

Я зриваюся з ліжка, хапаю дзеркало з тумбочки і бачу там жахливу картину: з одного боку я все ще Буря, а з іншого — обскубане пташеня. Сльози безсилля застилають очі.

— Я вб’ю її! Я власноруч її знищу! — я кричу, кидаючи дзеркало назад на ліжко.

Адріан підходить ближче. Його кроки тихі, як у хижака. Він бере мене за плечі, змушуючи розвернутися до нього.

— Заспокойся, — каже він низьким, вібруючим голосом.

— Заспокоїтися?! Вона мене понівечила! — я намагаюся вирватися, але його хватка залізна. — Тепер ти задоволений? Твій «інструмент» зламаний! Тепер я справді схожа на офісну мишу, яку погриз кіт!

— Перестань, — він піднімає руку і обережно торкається моєї нової, короткої лінії волосся. Його пальці ледь торкаються шкіри шиї, викликаючи електричний розряд. — Тобі так... навіть краще. Ця стрижка відкриває твої вилиці. Ти стала виглядати більш... небезпечною. Тепер ти справді схожа на ту жінку, яка вночі вигнала Вікторію з мого життя. Вона хотіла тебе принизити, але лише зробила послугу. Ти мені так подобаєшся набагато більше.

Я застигаю, дивлячись на нього знизу вгору. Дихання збивається.

— Я не повинна подобатися тобі! — кричу я, хоча голос уже дрижить. — Ми так не домовлялися! Це контракт! Я повинна подобатися Моретті, а не тобі! Чуєш? Мені байдуже, що ти там бачиш!

— Викличемо адміністратора, — він ігнорує мою істерику, тягнучись до телефону. — Я змушу їх перерити кожну камеру. Вона сяде за напад.

— Ні! — я перехоплюю його руку. — Не треба. Жодних адміністраторів. Моретті не повинні знати, що в нашому «раю» відбуваються такі речі. Якщо вони почують про скандал, вони подумають, що ти не контролюєш навіть власну спальню. Я... я піду в салон зранку. Тут є перукар. Він усе виправить. Зробить каре.

Я важко дихаю, намагаючись втихомирити серце, яке ніби хоче пробити ребра. Ми стоїмо дуже близько. Занадто близько. Ми обоє знаємо, хто це зробив. Ми обоє знаємо, що Вікторія програла.

— Ти надто розумна для свого ж блага, Діано, — шепоче він.

Його руки зміщуються з моїх плечей на спину. Він притягує мене до себе, і я на мить заплющую очі, здаючись. Це не контрактні обійми. У них немає фальші. Це захист.

Він нахиляється. Я думаю, що він хоче щось сказати, але замість слів я відчуваю його губи на своїх.

Це не той поцілунок, на який я очікувала. У ньому немає м’якості — лише вимога, накопичена напруга останніх днів і той самий вогонь, який ми обоє намагалися загасити. Це поцілунок-оголошення війни. Це поцілунок, який перекреслює всі пункти нашого договору.

Коли він нарешті відсторонюється на міліметр, його очі темні, як нічне озеро під час шторму.