Глава 15. Адріан

Яхта здригається так, ніби її б'ють велетенським молотом. Корпус «Stell-и» стогне, і цей звук віддається в моїх зубах. У тісній каюті панує напівтемрява, розрізана пульсуючим червоним світлом аварійної лампи. Я відчуваю, як під моїми долонями здригається Діана — тендітна, бліда і зовсім не схожа на ту залізну леді, яку вона вдавала на пірсі.

Я змушений буквально втискати її в матрац своїм тілом, щоб чергова хвиля не скинула її на підлогу. Вона гаряча, майже лихоманкова. Її нудота — це лише частина біди. Справжня катастрофа — це те, що вино і стрес зламали її бар'єри.

— Все добре, Діано. Дихай, — кажу я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально сухо і владно. Мені потрібно, щоб вона трималася за мій голос, як за канат.

Вона розплющує очі. Її погляд, зазвичай гострий, як лезо бритви, зараз розфокусований. Вона дивиться на мене, але бачить когось іншого. Або, навпаки, бачить мене надто чітко.

— Ти такий холодний, Адріане... — її шепіт ледь чутний за гуркотом грому. — Завжди такий правильний... як таблиця в Excel.

Я завмираю. Моя рука на її чолі, яка мала б просто перевіряти температуру, раптом стає занадто чутливою. Я відчуваю кожну дрібну вібрацію її шкіри.

— Тобі треба поспати, Буря. Ти мариш, — відрізаю я, намагаючись повернути собі контроль.

— Ні... не марю, — вона відчайдушно чіпляється пальцями за мою сорочку, зминаючи дорогу тканину, наче це її останній шанс на порятунок. — Я просто... я ж бачила тебе. Ще тоді, в офісі. Ти ж навіть не помічав мене, так? Просто «аналітик №4». А я знала, яка в тебе кава зранку... знала, коли ти злий...

Ці слова б'ють під дих сильніше, ніж хитавиця. «Аналітик №4». Я справді не помічав її. Я бачив лише графіки, які вона малювала, ідеальні звіти, бездоганну логіку. Я бачив функцію, а не людину. Виявляється, поки я вибудовував імперію, хтось вивчав мої звички, як священний текст.

Я напружуюся. Мій подих стає важчим, бо вона зараз занадто близько. Її запах — суміш дорогого вина та персикового мила — заповнює мої легені.

— Діано, припини, — попереджаю я, але в моєму голосі вже немає колишньої сталі.

— А Вікторія... — вона видає слабкий, болючий смішок, від якого в мене всередині щось обривається. — Вона ніколи тобі не підходила. Вона як пластмасова квітка... гарна, але не пахне. Вона не знає, що ти любиш дощ більше за сонце. Вона не бачить, що ти самотній навіть у натовпі інвесторів...

Кожен її шепіт — це влучання в ціль. Звідки вона знає про дощ? Про самотність? Це те, що я не довіряв навіть власному відображенню в дзеркалі.

Яхта знову різко нахиляється. Діана втискається обличчям у моє плече. Я відчуваю її гаряче дихання крізь сорочку.

— А ти мені подобаєшся, — каже вона це так просто, наче констатує курс акцій. — Жахливо... безглуздо... ти ж мій ворог. Ти звільнив мене... ти розтоптав моє життя... але ти мені подобаєшся так, що серце болить більше, ніж ця клята морська хвороба.

Світ навколо замовкає. Грім, хвилі, скрип обшивки — все зникає. Залишається тільки ритм мого серця, яке раптом зрадницько прискорюється. Це не перемога. Це не тріумф мисливця. Це — чистий, дистильований страх. Вперше в житті я не знаю, що робити з отриманою інформацією.

Я нічого не відповідаю. Не відштовхую її, але й не обіймаю. Моя рука все ще на її обличчі, великий палець мимоволі торкається її скроні. Я відчуваю, як моє серце під її щокою б'є набат.

— Ти просто втомилася, — нарешті видавлюю я. Мій голос звучить чужо, глухо. Я намагаюся сховати за ним розгубленість, яка мені не личить. — Спи. Шторм скоро закінчиться.

Вона вже не чує. Її тіло розслабляється, пальці поступово випускають мою сорочку.

— Не кажи їй... — мурмоче вона вже крізь сон. — Не кажи цій ляльці... що ти мій... хоча б на цей контракт...

Вона засинає. А я залишаюся сидіти в цьому червоному мареві, не наважуючись поворухнутися.

Я дивлюся на її бліде обличчя. «Аналітик №4». Яка іронія. Я шукав ідеальну зброю проти Вікторії та Моретті, а знайшов людину, яка бачить мене наскрізь. Вона бачить Адріана, а не Корсака.

«Ти мені подобаєшся».

Ці слова небезпечніші за будь-який шторм на озері Комо. Бо якщо вона подобається мені у відповідь — а я вже починаю це підозрювати — вся моя стратегія перетворюється на попіл. Я боюся, що коли цей контракт закінчиться, вона піде, забравши з собою це дивне відчуття реальності, яке вона мені подарувала.

Я обережно перекладаю її голову на подушку і поправляю ковдру, намагаючись не торкатися її шкіри більше, ніж це необхідно. Схиляюся до її вуха:

— Спи, Буря, — шепочу я. — Ти ніколи не дізнаєшся, що я це чув. Бо якщо ти дізнаєшся... ми обоє не виберемося з цієї гри живими.

Я підводжуся і йду до ілюмінатора. Зовні вирує чорна вода, розірвана спалахами блискавок. Вікторія десь там, бореться з хвилями на своєму катері, намагаючись наздогнати моє минуле. Але вона запізнилася. Вона ніколи не володіла мною. А ця дівчина, що спить у мене за спиною, щойно вкрала ключі від моєї фортеці, навіть не усвідомлюючи цього.

Сьогодні я зрозумів: Діана Буря — це не мій інструмент. Це мій вирок.