Глава 13. Адріан

Вікторія скорочує дистанцію між нами швидкими, агресивними кроками. Кожне клацання її підборів об дерево пірсу звучить як затвор гвинтівки. Вона зупиняється за метр від нас, ігноруючи ошелешених Моретті, і впивається поглядом у Діану.

— Яка жалюгідна пародія, — цідить вона, і її голос дрижить від ледь стримуваної істерики. — Адріане, ти справді опустився до того, що підібрав це... безбарвне створіння? Вона ж пахне дешевим офісним папером і відчаєм. Ти купив їй цю сукну, щоб вона хоч трохи нагадувала мене?

Я відчуваю, як Діана під моїми руками на мить ніби зменшується, намагаючись відсторонитися, але я лише міцніше впиваюся пальцями в її талію, не даючи їй зробити ані кроку назад.

— Досить, Вікторіє, — мій голос звучить тихо, але в ньому стільки холоду, що Паоло на борту яхти мимоволі здригається. — Ти переплутала адресу для своїх вистав. Тобі тут не раді.

— Не раді?! — вона зривається на крик, і її обличчя червоніє плямами під шаром дорогого тонального крему. — Ти надів на неї мою каблучку! Гравіювання на ній — для мене! Ти власник, Адріане, ти завжди ним був, але ця дівчинка навіть не розуміє, у що вона вляпалася. Вона — просто тимчасова латка на твоєму его!

Вона замахується, щоб тицьнути пальцем Діані в обличчя, але я перехоплюю її руку в повітрі. Стискаю зап'ястя рівно настільки, щоб вона зрозуміла: ще один рух — і наслідки будуть юридичними.

— Подивися на неї уважно, — я схиляю голову, змушуючи Вікторію дивитися мені в очі. — Діана — це найкраще, що траплялося зі мною за останні роки. Вона має те, чого ти ніколи не мала: мізки, гідність і щирість. Вона не «латка». Вона — причина, чому я нарешті дихаю вільно. А каблучка... — я кидаю погляд на руку Діани. — Вона нарешті знайшла свою справжню власницю. А тепер зникни. Якщо я побачу тебе на території готелю ще раз, твої рахунки в моєму банку будуть заморожені до вечора.

Вікторія відкриває рот, щоб щось вигукнути, але бачить мій погляд і раптом замовкає. Вона вириває руку, кидає останній повний ненависті погляд на Діану і, крутнувшись на підборах, майже біжить геть до парковки.

На пірсі западає важка, дзвінка тиша. Моретті дивляться на нас так, ніби ми щойно розіграли сцену з шекспірівської трагедії. Паоло повільно опускає телефон.

— Адріане... — голос сеньйора Моретті звучить невпевнено, у ньому більше немає колишньої легкості. — Це було... несподівано. Хто ця сеньйорита? І чому вона каже про «власність» та каблучки для іншої? Це не зовсім те, що я очікував побачити в надійного партнера. Можливо, нам варто перенести підписання...

Я відчуваю, як земля починає вислизати з-під ніг. Трьохмільярдний контракт зависає на волосині через істерику колишньої. Я вже збираюся вигадати якусь ділову відмовку, але відчуваю, як рука Діани впевнено лягає на моє плече.

Вона робить крок вперед, виходячи з моєї тіні. Її обличчя спокійне, а погляд — прямий і світлий.

— Сеньйоре Моретті, — її голос звучить чисто і мелодійно, без жодної нотки паніки. — Мені дуже шкода, що ви стали свідком цієї некрасивої сцени. Ви ж знаєте, що великі успіхи Адріана завжди притягують людей з минулого, які не можуть змиритися з втратою. Ця жінка — лише тінь, яка намагається затьмарити сонце.

Вона переводить погляд на Паолу, яка уважно її слухає.

— Те, що ви почули про каблучку... — Діана ледь помітно всміхається, піднімаючи руку. — Адріан — людина, яка не робить помилок у справах, але він має своєрідне почуття гумору в особистому. Цей напис — наша маленька таємниця, символ того, що в цьому світі він довіряє лише мені. Хіба не на такій абсолютній довірі будуються ваші італійські родини та найкращі проекти? Адріан захистив мене сьогодні не як «актив», а як свою жінку. Хіба це не найкращий доказ його надійності?

Паоло і Паола переглядаються. На обличчі сеньйора Моретті повільно розквітає широка, щира посмішка.

— Bellissima! — вигукує він, ляскаючи себе по стегну. — Адріане, друже, де ти знайшов цей діамант?! Вона не просто аналітик, вона — твоя душа! Паоло Моретті ніколи не помиляється в людях. Будь-яка інша розплакалася б, а вона врятувала твою репутацію за хвилину!

Паола киває, приязно усміхаючись Діані.

— Ходіть на борт, люба. Лімончелло чекає. Адріане, ти справді щасливчик.

Ми піднімаємося на яхту. Тільки коли Моретті відходять на ніс судна, щоб зробити перші кадри берега, я повертаюся до Діани. Вона стоїть біля борту, її пальці міцно стискають перила, а плечі ледь помітно тремтять від пережитого стресу.

— «Моя душа»? — питаю я тихо, підходячи ззаду. — Це було дуже переконливо, Буря. Навіть я майже повірив.

Вона не повертається, лише дивиться на воду, що піниться за кормою.

— Я просто рятувала свою премію, Корсак. І ваше его. Не треба шукати там нічого іншого.

Я бачу, як вітер розвіває її волосся, і раптом розумію: те, що вона щойно зробила, не було в контракті. Вона могла просто промовчати і дати мені потонути. Але вона витягла мене.

— Дякую, — кажу я так тихо, що звук майже губиться в шумі двигуна.

Вона нарешті повертає голову. В її очах більше немає ненависті, лише якась дивна, втомлена ніжність, яку вона миттєво намагається приховати.

— Не звикайте до цього, — шепоче вона. — Ми все ще на мінному полі.

Яхту підкидає на хвилі, і я автоматично кладу руку поверх її руки на перилах. Цього разу вона не забирає її.