Глава 11. Адріан

Я прокидаюся за п'ять хвилин до будильника. Армійська звичка, яку не випалити ні роками в кріслі гендиректора, ні розніженим п’ятизірковим комфортом «Едему». Сонце ледь пробивається крізь важкі щільні штори, малюючи на стелі паралельні золотисті лінії. Поруч — абсолютна тиша, яку порушує лише мій власний пульс. Я повільно повертаю голову: Діана спить, загорнувшись у ковдру так щільно і хаотично, що назовні стирчить лише маківка її розпатланого волосся. Вона схожа на кокон, який будь-якої миті може перетворитися на щось небезпечне.

Нічна витівка цієї жінки досі стоїть у мене перед очима, наче кадри з якогось абсурдного кіно. «Любий». Треба ж було додуматися. Вікторія, мабуть, досі б’ється в істериці у своїй квартирі, намагаючись з’ясувати, чий це голос звучав так нахабно-щасливо і по-хазяйськи в моїй спальні. Діана Буря — ти або геній імпровізації, або самогубця, яка не боїться наслідків. Або і те, і інше водночас.

Я тихо підводжуся, намагаючись не тривожити матрац. У голові вже автоматично вишиковуються плани на сьогодні: яхта, підписання попереднього меморандуму з Моретті, фінальний тиск на умови забудови. Я абсолютно спокійний. Я впевнений у кожному кроці. Я... просто хочу прийняти крижаний душ, щоб змити цей дивний осад ночі.

На автопілоті, занурений у думки про відсотки та акції, я штовхаю двері у ванну кімнату. Скляна перегородка душової запітніла, у повітрі стоїть густий, майже солодкий аромат персикового мила і важкої пари. Я роблю два кроки всередину, розстібаючи на ходу гудзики нічної сорочки, і завмираю.

— А-а-а! — цей крик міг би підняти на ноги не лише весь готель, а й приспаних риб у озері.

Діана. Вона стоїть біля раковини, загорнута лише в один білий рушник, який ледь тримається на її стегнах і прикриває лише те, що суворо має бути прикритим. Її очі розширені від шоку, в одній руці — зубна щітка, а на обличчі — дика суміш жаху, ніяковості та раптової люті. Краплі води на її ключицях виблискують під світлом ламп.

— Корсак! Вийдіть! Ви що, зовсім не чули, що тут вода тече?! — верещить вона, задкуючи назад до стіни.

— Я... я думав, ти ще спиш у тому коконі, — видавлюю я, раптом усвідомлюючи, що мій погляд зрадницьки застряг на лінії її плечей, що здригаються від частого дихання.

— Думав він! Вийдіть негайно, ви, маніяку!

Вона робить різкий, необдуманий крок назад, зовсім забувши, що мармурова підлога від конденсату стала слизькою, як лід на ковзанці. Її боса нога їде вбік. Очі Діани стають ще більшими, вона відчайдушно махає руками, намагаючись вхопитися за повітря, і я бачу, як вузол рушника починає зрадницьки слабшати.

Я реагую швидше, ніж встигаю віддати наказ власному розуму. Ривок вперед — і я перехоплюю її за тонку талію, жорстко притискаючи до себе, щоб вона не полетіла потилицею об мармурову стіну. Удар був би серйозним.

— Пустіть! — вона впирається кулаками мені в груди, намагаючись відштовхнути, але лише сильніше розмазує залишки пари між нами. — Не дивіться на мене! Відпустіть зараз же!

— Якщо я тебе зараз відпущу, ти розіб'єш собі голову і ми поїдемо в лікарню замість яхти, дурна Буря, — гаркаю я прямо їй в обличчя, намагаючись втримати і її звивисте тіло, і власну рівновагу на цій клятій підлозі.

Вона продовжує борсатися, її волога шкіра під моїми долонями здається неймовірно м’якою і гарячою. У голові, де зазвичай панують лише цифри, проноситься абсолютно недоречна, недопустима думка: «Яка ж вона в біса гарна». Без свого офісного панцира, без макіяжу, з великими переляканими очима і цим безглуздим запахом персиків. Це не аналітик, якого я звільнив. Це жінка, яка зараз методично ламає всі мої захисні налаштування.

Я трохи послаблюю хватку, піддавшись на її черговий поштовх. Діана знову відчуває, що втрачає опору, її п'яти знову роз’їжджаються на мокрій плитці.

— Ой! Ні! Не пускайте! Тримайте! — тепер вона вже сама, забувши про всю свою гордість, хапається за мої плечі, впиваючись нігтями в шкіру. — Не пускайте, я зараз впаду!

Я знову ривком притягую її до себе, фіксуючи на місці. Тепер ми стоїмо майже впритул. Мої голі груди торкаються її плечей, її дихання — швидке, переривчасте і гаряче — лоскоче мені шию. Рушник на ній тримається на одній чесній ноті та моїй руці, що підтримує її за спину.

— То мені пускати чи тримати? — питаю я низьким, майже хрипким голосом, відчуваючи, як іронія повертається разом із небезпечним, солодким азартом. — Ти вже визначся, Діано. Бо я можу робити і те, і інше дуже довго. Але яхта чекати не буде.

Вона завмирає, дивлячись мені прямо в очі. Відстань між нашими губами — лічені сантиметри, і я бачу золотисті цятки в її зіницях. Її лють починає повільно перетворюватися на щось інше — на ніяковість, змішану з чимось, що змушує моє власне серце прискорити біг.

— Просто... просто виведіть мене звідси на килим, — шепоче вона, раптом густо червоніючи до самих кінчиків вух.

Я не відпускаю її. Натомість я підхоплюю її під коліна, одним рухом піднімаючи на руки. Вона коротко скрикує і автоматично, на рівні інстинктів, обхоплює мою шию, притискаючись ще ближче.

— Що ви робите?! Поставте мене на землю!

— Рятую свої три мільярди, — відрізаю я, виносячи її з вологої ванної назад у спальню, де повітря здається чистішим. — Якщо ти зламаєш ногу, хто буде грати щасливу наречену на очах у Моретті?

Я обережно, майже бережно, опускаю її на край ліжка. Вона миттєво заривається в ковдру, як у фортецю, виставляючи назовні лише розпатлану голову і сердиті очі.

— Ви... ви бачили... — починає вона, затинаючись, намагаючись повернути собі залишки гідності.

— Бачив що? Те, що ти абсолютно не вмієш користуватися гумовими килимками у ванній? — я виправляю сорочку і дивлюся на неї зверху вниз, повертаючи собі маску холодного боса. — Одягайся. Через десять хвилин чекаю у вітальні. Кава вже має бути там. І, Діано...

Я зупиняюся біля дверей, поклавши руку на ручку.