Глава 10. Діана

Ніч в «Едемі» дихає прохолодою, наповнюючи номер звуками, які в міській метушні здавалися б примарами. Я чую кожен шелест вікових сосен за вікном, далекий, майже медитативний плескіт озера об причал і... рівномірне, глибоке дихання чоловіка зовсім поруч. Ми лежимо на протилежних краях неосяжного ліжка, розділені невидимою барикадою з подушок і моїм власним заціпенінням.

Сон не йде. Я вже починаю повільно провалюватися в тривожну дрімоту, коли тишу раптом розриває різкий, вимогливий звук. Вібрація на тумбочці Адріана така сильна, що мені здається, ніби здригається сам матрац.

Адріан реагує миттєво. Жодного сонного зітхання чи зайвого руху — він просто перехоплює телефон і сідає. Я завмираю, прикидаючись сплячою лялькою, і затримую подих. У холодному тьмяному світлі екрана я встигаю вихопити ім’я. «Вікторія». Та сама, чию каблучку я зараз стискаю пальцями під ковдрою.

Він кидає на мене швидкий, перевіряючий погляд, переконується, що я «сплю», і безшумно вислизає на терасу, щільно зачинивши за собою скляні двері. Але він припускається помилки: у Presidential Suite феноменальна акустика, а вологе нічне повітря розносить звуки, як підсилювач.

Я обережно, наче тінь, підповзаю ближче до вікна і ховаюся в густій тіні важких оксамитових штор.

— Я ж сказав тобі не дзвонити мені, Вікторіє, — голос Адріана там, зовні, звучить як удар льодоруба. — Це не обговорюється. Контракт розірвано. Крапка.

Я не чую її слів, але її голос — тонкий, істеричний і роздратований — пробивається крізь динамік навіть сюди.

— Мені байдуже, що ти думаєш про мою нову наречену, — гаркає Адріан. Я чую, як він нервово крокує по каменю тераси, туди й назад. — Моє життя тебе не стосується. А тепер поклади слухавку і забудь цей номер.

Настає коротка пауза. Очевидно, «колишня» не збирається здаватися без бою. Вона щось вигукує, мабуть, намагаючись зачепити його за живе або розжалобити згадками про минуле. Я відчуваю, як у мені прокидається щось дике, азартне. Це не ревнощі — це чистий, нерозбавлений драйв. Якщо Адріан вирішив використати мене як свій живий щит, чому б мені не надати цьому щиту трохи гостроти? Трішки хаосу в цій стерильній виставі точно не завадить.

Я безшумно підводжуся. Скидаю пасмо волосся на обличчя, щоб воно виглядало максимально розкуйовдженим, і злегка спускаю халат із лівого плеча. На моїх губах грає посмішка, яку Адріан пізніше точно назве «початком кінця».

Я різко, з характерним звуком, відчиняю двері на терасу. Холодне нічне повітря миттєво обпікає шкіру, але я навіть не здригаюся. Адріан застигає з телефоном біля вуха, обертаючись до мене всім корпусом. Його очі в напівтемряві розширюються від німого запитання і шоку.

— Любий... — вимовляю я солодким, злегка охриплим від «сну» голосом. Я підходжу до нього майже впритул, ігноруючи його застережливий погляд. На екрані його телефону все ще миготять секунди розмови. — Хто там так пізно тебе турбує? Хто заважає нам відпочивати?

Він намагається опустити руку з телефоном, але я дію швидше. Накриваю його долоню своєю і впевнено кладу іншу руку йому на оголені груди. Я відчуваю, як під моїми пальцями збивається його серцевий ритм, стаючи рваним.

— Ходи вже в ліжко, — додаю я в голос дрібку ніжного капризу, навмисно наближаючись до мікрофона. — Не мерзни тут на вулиці. Мені без тебе холодно, Адріане.

На тому кінці дроту запала така мертва тиша, що здається, ніби лінія обірвалася. А потім з динаміка вибухає приглушений, сповнений неконтрольованої люті крик:

— Адріане?! Хто це?! Хто це там з тобою в такий час?! Це вона?! Це ця дівка?!

Адріан стоїть як вкопаний, дивлячись на мене так, ніби я — міраж, який щойно дав йому ляпаса. Його щелепа напружена настільки, що здається, зараз хрусне, а пальці, що стискають смартфон, біліють від напруги.

— Я... — видавлює він, але я не даю йому шансу на виправдання.

Я весело, майже по-дитячому пирхаю, грайливо махаю йому ручкою і, не озираючись, буквально вилітаю назад у кімнату. З розгону стрибаю в ліжко, з головою пірнаю під ковдру і судомно затискаю рот долонями, щоб мій сміх не пролунав на весь «Едем». Крізь кокон із ковдри я чую, як Адріан щось коротко і вкрай різко кидає в слухавку, після чого звук розмови обривається.

Минає кілька нескінченних хвилин. Я чую його важкі, розмірені кроки. Двері тераси зачиняються з характерним клацанням. Він входить у спальню і зупиняється біля самого ліжка. Я відчуваю його погляд на своїй потилиці фізично — він важкий, обпікаючий, наповнений сумішшю гніву та якогось небезпечного, нового зацікавлення.

— Це було вкрай необачно, Буря, — тихо, майже пошепки промовляє він. У його голосі більше немає тієї сталевої впевненості, лише якесь приголомшене безсилля людини, чий план щойно переписали без її згоди.

Я обережно висуваю ніс з-під ковдри, блиснувши очима в темряві. Моє серце все ще калатає від власної зухвалості.

— Зате тепер вона точно не турбуватиме твій дорогоцінний сон до самого ранку. Насолоджуйся тишею, «любий».

Я знову ховаюся під ковдру, відчуваючи неймовірний, солодкий приплив адреналіну. Вперше за весь цей довгий і жахливий час я відчула: у цій великій грі у мене теж є хід. І цей хід був напрочуд вдалим.

Адріан ще довго стоїть нерухомо, наче роздумуючи, чи не витягти мене звідти за вуха, а потім я чую, як він нарешті лягає на свій край ліжка. Але цього разу тиша в кімнаті перестає бути ворожою. Тепер вона... інша. Густа, наелектризована і сповнена недоказаних слів.