Глава 9. Діана

Моє серце б’ється десь у горлі, перекриваючи подих, і кожен удар відлунює в скронях важким молотом. Усе відбувається надто швидко, наче кадри в прискореній кінострічці. Секунду тому я сиділа в кріслі, зціпивши пальці й намагаючись не дивитися Адріану в очі, а зараз я затиснута між його гарячим тілом і прохолодним шовком простирадла.

Адріан нависає над мною, накриваючи собою мій простір. Його голі груди — тверді, як шліфований камінь, — притискаються до моїх плечей через тонку тканину халата. Я відчуваю кожну лінію його напруженої мускулатури, відчуваю, як його шкіра буквально випромінює жар. Запах його тіла — суміш дорогого парфуму, тютюну та чистого чоловічого поту — змішався з ароматом мого готельного гелю для душу, створюючи якийсь новий, інтимний і небезпечний коктейль. Це не просто тактильний контакт. Це електричний розряд, що прошиває мене наскрізь, від якого пальці на ногах мимоволі стискаються в м'яку ковдру.

— Обличчя... сховай обличчя в мої груди, — хрипко шепоче він мені в самі губи. Його дихання обпікає мою шкіру. — І не здумай заговорити. Твій голос тремтить, він нас видасть.

Двері спальні розчиняються з голосним, безпардонним стукотом об стопор. Адріан забув їх замкнути — рідкісна, майже неможлива помилка для людини, чий розум зазвичай працює як швейцарський годинник і яка контролює кожен вдих своїх підлеглих. Але зараз ця випадкова помилка стає нашою найбільшою загрозою, здатною зруйнувати все.

— Mamma mia! — вигукує сеньйор Моретті прямо з порогу. Судячи з його надмірно гучного голосу та розкотистого сміху, лімончелло вже встигло зробити свою справу, додавши йому істинно італійської безпосередності. — Адріане! Пробач старого дурня, я думав, ви просто соромитесь вийти до нас!

Я заплющую очі так міцно, що під повіками розсипаються іскри, і втискаюся носом у гарячу, ледь вологу шкіру Адріана. Під моєю щокою я відчуваю, як його серце калатає так само швидко і нерівно, як і моє. Це відкриття приголомшує мене більше, ніж раптовий візит італійців. Він теж наляканий? Чи це просто дикий адреналін від гри на межі провалу?

— Сеньйоре Моретті, — голос Адріана звучить ідеально, я навіть захоплююся його акторською майстерністю: злегка роздратований, низький, із хрипкими нотками чоловіка, якого безцеремонно перервали на самому інтимному місці. Він не відпускає мене, навпаки — ще сильніше притискає до себе, накриваючи мою голову своєю великою долонею, наче захищаючи від усього світу. — Я ж казав, що ми зайняті.

— О, коханий, залиш їх нарешті! — лунає м’який, ледь глузливий сміх Паоли Моретті десь біля порогу вітальні. — Я ж казала тобі, що молода кров не чекає на десерт. Вони щойно заручилися, залиш їм їхню ніч!

— Я лише хотів залишити пляшку, це ж традиція! — Моретті, здається, і не думає йти, він тупає по паркету вглиб кімнати. Я чую металевий дзвін — він ставить келихи на мармурову тумбочку прямо біля нашого ліжка. — Адріане, друже, у вас у номері пахне пристрастю! Це добрий знак для нашого майбутнього контракту. Коли чоловік так відчайдушно кохає свою жінку, він будує для неї найкращі будинки у світі!

Я відчуваю, як Адріан піді мною злегка напружується, наче стиснута пружина. Його рука на моїй потилиці починає повільно, майже заспокійливо погладжувати моє ще вологе волосся. Це виглядає як прояв найвищої ніжності, але я знаю — кожним рухом він нагадує мені не ворушитися і не видавати ні звуку.

— Ми обговоримо будівництво та інвестиції завтра, друже, — каже Адріан, і я відчуваю вібрацію його грудної клітки своєю щокою. Це відчуття збиває мене з пантелику. — А зараз... моїй нареченій трохи ніяково через ваш раптовий візит.

— Звісно, звісно! — Паола підходить ближче, я чую шурхіт її шовкової сукні та тонкий запах дорогих парфумів. — Діано, люба, не соромся старої жінки. Чоловік, який так міцно тримає свою жінку, не даючи їй навіть поглянути на інших — це справжній скарб. Бережіть цей вогонь! Ми чекаємо на вас завтра на сніданку. І не забудьте — о десятій у нас прогулянка на яхті по озеру!

Нарешті вони виходять. Двері зачиняються, і клацання автоматичного замка звучить у тиші спальні як постріл.

Я не ворушуся. Адріан теж завмер. Ми продовжуємо лежати в цій вимушеній інтимній пастці, і секунди розтягуються у вічність, наповнену лише звуками нашого спільного дихання. Я відчуваю, як його рука все ще лежить на моїй голові, а пальці іншої руки випадково торкаються моєї талії через тонкий халат, і в цьому місці шкіра починає горіти.

— Вони пішли, — нарешті шепочу я в його груди, чомусь не поспішаючи відсторонюватися. Чомусь зараз це здається найбезпечнішим місцем у світі, попри те, що людина, яка мене тримає — мій особистий кат.

— Знаю, — коротко і занадто сухо відповідає він.

Він повільно, наче неохоче, відпускає мене і сідає на ліжку, проводячи долонею по обличчю, намагаючись скинути напругу. У тьмяному світлі нічника його м’язи на спині перекочуються під шкірою, і я мимоволі затримую погляд на шрамі біля лопатки, якого раніше не помічала. Це тонка біла лінія, що розповідає свою власну історію.

— Це було занадто близько до провалу, — каже він, не повертаючись. — Моретті може бути п’яним, але він далеко не дурень. Завтра на яхті нам доведеться бути ще переконливішими, якщо це взагалі можливо.

Я сідаю поруч, щільно загортаючись у халат, наче в обладунки, і відчуваю, як важка обручка з написом «Власність Корсака» холодить палець, нагадуючи про реальність.

— Куди ще переконливіше, Адріане? — мій голос звучить хрипко, чужо. — Ми щойно лежали в одному ліжку на очах у твоїх інвесторів. Ти справді вважаєш, що цього спектаклю було мало?

Він повільно повертається до мене. У напівтемряві його очі здаються абсолютно чорними, бездонними.

— У цьому бізнесі нічого не буває «достатньо», Буря. Ніколи. А тепер лягай спати. Мені потрібна світла голова завтра. Я спатиму на дивані у вітальні.

— Але якщо вони знову зайдуть вранці без попередження? — заперечую я, сама дивуючись своїй наполегливості. — Сеньйор Моретті явно не визнає жодних кордонів, особливо з пляшкою лімончелло.