Глава 6. Діана

Я виходжу на терасу, відчуваючи себе натягнутою струною, яка ось-ось лусне від найменшого дотику. На мені легка шовкова сукня молочного кольору, що м'яко струмує по ногах при кожному кроці, та сонцезахисні окуляри — мій єдиний щит, за яким я намагаюся сховати розгубленість від цього світу безмежної розкоші та вишуканої фальші. Сонце в «Едемі» сліпуче, воно відбивається від білосніжного мармуру, створюючи ореол навколо всього, що мене оточує, а аромат свіжозмеленої кави, підсмажених тостів та дорогої випічки здається занадто ідеальним, занадто кінематографічним, щоб бути реальним.

Адріан уже там. Він стоїть біля ажурних перил, невимушено розмовляючи з сеньйором Моретті, і виглядає в цьому середовищі так само природно, як лев у своїх саванах. Варто мені з’явитися в полі його зору, як він миттєво обертається, і в його погляді на коротку мить спалахує щось схоже на оцінку професійного гравця, який щойно побачив свій головний козир. Він впевнено підходить, кладе гарячу руку мені на поперек, притягуючи ближче, і м'яко цілує в щоку. Його ранкова щетина ледь помітно лоскоче шкіру, а парфум — складна суміш дорогої шкіри, цитрусу та деревних нот — на мить затуманює мені розум, змушуючи забути про всі заготовлені колючі фрази.

— Ти чарівна, люба, — ледь чутно мурличе він мені на саме вухо, і від вібрації його голосу по моїй спині пробігає зграя сирот. — Посміхайся. Вони дивляться, і вони мають бачити найщасливішу жінку у світі.

Ми сідаємо за стіл, накритий лляною скатертиною. Паола Моретті виглядає як саме втілення європейської елегантності — стримана, витончена і неймовірно спостережлива. Вона уважно стежить за кожним моїм рухом, поки ми з Адріаном, наче злагоджений механізм, обговорюємо переваги будівництва з використанням новітніх екологічних матеріалів — тему, в якій я орієнтуюся значно краще, ніж у світських бесідах про погоду чи моду.

— Знаєте, Адріане, — каже сеньйор Моретті, повільно відпиваючи свій міцний еспресо, — ваша Діана розуміє логістику та ринкові тренди краще за багатьох моїх провідних аналітиків у Мілані. Це рідкісне, майже магічне поєднання природної краси та... такої залізної структурованості.

— Саме тому я її й обрав серед тисяч інших, — Адріан злегка накриває мою долоню своєю, і я відчуваю вагу його пальців. — Вона — мій найсуворіший критик, мій головний цензор і водночас найнадійніша опора в будь-якому штормі.

Я відчуваю, як під столом мої вільні пальці мимоволі стискаються в кулак. «Найсуворіший критик» — це точно. Якби він знав, що саме я зараз думаю про його методи управління людськими долями.

— О, це так романтично! — щиро сплескує в долоні Паола, і її очі раптом загораються тим самим небезпечним вогником жіночої цікавості, якого я боялася найбільше. — Але розкажіть же нам нарешті, як це сталося? Де Адріан зробив вам пропозицію? Це було щось грандіозне та публічне, як він сам, чи щось інтимне, приховане від усього світу?

Я завмираю з келихом апельсинового соку в руці, відчуваючи, як серце починає вибивати тривожний ритм. Ми не обговорювали цю частину легенди. Я кидаю швидкий, майже благальний погляд на Адріана — його обличчя залишається незворушною маскою, але я бачу, як ледь помітно напружилися м’язи на його щелепі. Він чекає на мій хід.

— Це сталося на даху нашого нового бізнес-центру, — раптом імпровізую я, згадуючи реальний об’єкт, над розрахунками якого працювала безсонними ночами. — Лив сильний дощ, вітер мало не збивав з ніг. Це було зовсім не ідеально, без свічок і пелюсток троянд, але це було дуже в його стилі — прямо, владно і безповоротно.

Паола розпливається в зворушеній посмішці, але вже за мить її погляд опускається на мої руки, що лежать на скатертині. Моє серце пропускає удар, а потім починає калатати десь у горлі.

— Але зачекайте... — вона хмуриться, нахиляючись ближче, наче намагаючись розгледіти те, чого немає. — Діано, люба, де ж ваша каблучка? Така знакова подія, і таке коротке заручення... Хіба Адріан не подарував вам камінь, гідний такої жінки? Я не бачу на вашому пальці нічого.

Тиша, що нависла над столом після цього питання, стає майже фізично відчутною, важкою, як грозова хмара. Я дивлюся на свої голі пальці, відчуваючи себе викритою. Ми настільки захопилися шантажем, обговоренням умов контракту та взаємними образами, що просто забули про найголовніший атрибут цієї гри. Я вже відчуваю, як наша старанно вибудувана легенда починає розсипатися в прах, як крихкий картковий будинок під поривом вітру.

— Каблучка... — починаю я, гарячково шукаючи виправдання, перебираючи в голові варіанти про ремонт, зміну розміру чи раптову алергію на золото.

Але Адріан раптом тихо сміється — впевнено, оксамитово, наче він тільки й чекав цього моменту, щоб розіграти свій фінальний козир.

— Паоло, ви розкусили мій маленький секрет, — він невимушено дістає з внутрішньої кишені піджака маленьку темно-синю оксамитову коробочку. — Вона була в ювеліра. Гравіювання всередині зайняло трохи більше часу, ніж я розраховував. Я забрав її буквально за годину до нашого виїзду і просто чекав на відповідний момент тут, в «Едемі», щоб знову її одягнути на руку своєї нареченої.

Він повільно відкриває коробочку. На чорному оксамиті під прямими променями сонця сліпуче сяє величезний діамант чистої води в оточенні дрібних, як іскри, сапфірів. У мене перехоплює подих. Звідки? Коли він встиг це підготувати? Чи це була каблучка для Вікторії, яка так і не знадобилася?

Адріан бере мою праву руку. Його рухи повільні, майже урочисті, вони створюють ілюзію неймовірної ніжності та близькості для глядачів. Коли холодне золото торкається моєї шкіри, я відчуваю дивний, майже фізичний тягар. Це не просто прикраса. Це тавро нашого обману, зашморг, який він затягнув одним рухом.

— Люба, пробач, що змусив тебе чекати, — каже він, дивлячись мені прямо в очі. І в цьому погляді зараз немає того звичного льоду — лише дивний, темний, переможний вогонь. — Тепер вона там, де має бути. Назавжди.